Опівнічні стежки

– От що, Жорже… Розмова з професором Солоухом дала нам дуже багато. Є підстави думати, що Кубрак і Міллер – одна й та ж особа. Це дуже важливо. Та ще важливіше інше: саме сім'я Солоуха почне наступ на Міллера, почне штурм частини «Альфа». За усіма даними, син професора Василь – якраз той хлопець, який нам потрібен, а довір'я Міллера до цієї сім'ї відкриває перед нами вкрай важливі перспективи. Запам'ятай: щодня о п'ятнадцятій ти мусиш бути в Ботанічному саду. До альтанки прийде молодий чоловік з підручником української мови в руці. Спитай, як пройти на вулицю Саксаганського. Він тобі відповість: «Тобто на Марийську? йдіть, тут близько…» Це і буде син Солоуха. Саме сьогодні ми чекаємо початку цієї операції. Можливо, вона вже й розпочалася…

І справді, у квартирі Солоухів Міллер в цей час розмовляв з дружиною професора:

– Жаль, що не застав Кіндрата Степановича…

– Служить мій Кіндрат Степанович, – зітхнула. – Прийде тільки вранці…

– Вранці? Де ж він працює?

– Вибачайте… нічним сторожем влаштувався. У пекарні, – ще сумніше повідомила професорша. – Хлібом там, бачте, платять…

Міллер здивовано підвів брови:

– Хіба в клініці йому місця не знайшлося?

– Роки вже не ті. Кому немічний старик потрібен? А ви що, його знайомий?

– Так, пацієнтом був колись. Хотів порадитись, знову мій радикуліт розігрався. До весни, чи що…

Вона знову зітхнула.

– Нам, старим, вже, мабуть, належить хворіти… А зараз і молоді недужі.

Міллер наче байдуже:

– Це хто такий у вас?

– Син, третій день з ангіною лежить. Слабкий став.

– А чого він у Києві в такий час?

Було видно, що синова доля весь час мучила матір. Вона рада поділитися хоч з випадковою людиною:

– Мобілізували хлопчика, потім у полон потрапив, та, спасибі, відпустили… Що з ним буде? Розумний, мови знає, такий кмітливий, а тепер…

Міллер виявив інтерес до цієї теми.

– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.

– А від кого?

– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…

Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:

– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.

– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:

– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…

Василь тихо, з натугою відповів:

– Мені вже краще…

Міллер повернувся до матері.

– Не знаю, пані Солоух, чи влаштовує вас моя пропозиція. Дещо я можу зробити… Ваш син матиме цілком пристойну, інтелігентну і, я б сказав, вигідну роботу. Сьогодні це рідкість.

Мати з гідністю вклонилась у своєму кріслі.

– Дуже вдячна вам, пане Кубрак! Це нескінченне, жахливе існування у чотирьох стінах. Хлопчик нервує. Васю, чому ти не дякуєш?

– Я, мамо, вже…

Міллер узяв ціпок, пішов до дверей. Мати посунулась ближче до нього.

– О боже… Ви не дочекалися Кіндрата Степановича, а ваш радикуліт, я бачу, дошкуляє… Може, все ж таки;…

Але Міллер вклонився:

– На жаль, не можу черкати. У мене справи. Зайду іншим разом. – Повернувся до Василя: – Отже, чекаю вас…

– Обов'язково буду, – чемно пообіцяв Василь.

Мати провела поглядом сина і гостя. Коли Василь повернувся до кімнати, сказала:

– Ох, що ж скаже нам батько… Цей же пан з німцями водиться, не інакше.

Василь намагався уникнути материнського погляду:

– Еге ж…

Коли Міллер вже спускався сходами, назустріч йому важко піднімався професор Солоух. Професор був одягнений у ватяну куртку, шапку-ушанку, через плече висіла сумка від протигаза. Солоух уже пройшов мимо, коли Міллер зупинився, потер підборіддя.

– Не впізнаєте, Кіндрате Степановичу?

Солоух зупинився.

– Здається… Кубрак, Микола Павлович?… Ходімте, подивлюся вас за старою пам'яттю.

– Дякую, але мені вже час іти. Якщо можна, я іншим разом. – По паузі додав: – Кіндрате Степановичу, я можу допомогти вам влаштуватися у клініку… чи у шпиталь…

Солоух похитав головою:

– Старий я, спасибі…

– Я запропонував вашому синові цікаву роботу. Він вам розкаже.

Солоух підвів очі на Міллера:

– За сина спасибі. І мені легше буде.

– На все добре. – Міллер підняв капелюха. – Я зайду, якщо можна, надвечір.

– Прошу.

В кімнаті дружина зустріла запитанням:

– Пана Кубрака часом не бачив? Він щойно від пас…

Професор кивнув:

– Зустрів.

Старий довго вовтузився, витягаючи з сумки мішечок.

– Я сьогодні з удачею! Ось! Дві склянки пшона виміняв!

Він обережно розв'язав мотузок, висипав трохи пшона на руку, потім ретельно підібрав крупинки зі столу. Мати жалібно глянула на сина, який втупився у стіну.

– Кіндрате! Пан Кубрак зробив нашому Васильку дуже вигідну пропозицію.

Професор хмикнув:

– Уявляю!