Опівнічні стежки

Поодинокі лампи під стелею тьмяно освітлювали великий цех друкарні. Він був майже порожнім, і лише в одному кутку поралося кілька чоловік. Старий робітник, піднявши на лоба окуляри, вручну набирав текст. А поруч з ним метушився сухорлявий чоловік у вишуканому костюмі із метеликом замість галстука. Нетерпляче поглядаючи через плече наборщика, редактор української газети скоромовкою говорив:

– Не тягни, Петров! Три шпальти ми привезли готові, а з одною ти ніяк не вправишся протягом вечора. За смертю тебе посилати!…

Старий неквапно зв'язав колонку мотузкою.

– Куди поспішати? На тому світі корчми не знайдеш… – Він примірився, спритно підхопив зв'язану колонку, переніс її на металевий стіл-талер. – От і поставили. Надто велика стаття, пане редактор. Не лізе!

– Як це так – не лізе? Треба, щоб влізла!

– Ні, скоротити треба. Ніяк не лізе… Я можу скоротити.

– Що-о?

– У нас, поліграфістів, кажуть: шило граматику знає… Скорочу так, що й не помітить ніхто!

– Як?

– А через абзац, не дивлячись. У нас кажуть – чим більше скорочень, тим менше дурниць…

– Тобі, Петров, що, жити набридло? Що ти верзеш? Це ж стаття про нашого фюрера…

– Так прислів'я ж таке.

– Знаю я ваші прислів'я!

Петров рішуче повернувся до редактора.

– Ви б краще, добродію, написали у своїй газетці, коли в місті хліб буде, вода, електрика…

Редактор почервонів, грюкнув кулаком по столу.

– Більшовик! Я тобі покажу! Партизан?!

– Де вже там… – повільно мовив старий. – Сили вже не ті в мене. А ти все: «фюрер» та «фюрер»… У мене в касі вже літери «фе» не вистачає.

– Що-о-о!?

Редактор націоналістичної газети люто грюкнув дверима. А з-за сусіднього верстата, сміючись, підійшов юнак у фартусі. Петров зв'язав металеву газетну шпальту, зняв свіжий відбиток газетної сторінки, акуратно поклав її на редакторський стіл. Пробурчав:

– А вона, та стаття, таки влізла, клята… Чого ти смієшся? – запитав він раптом юнака.

– Цікаво ви з редактором бесідували, Іване Сидоровичу.

– А що з, ним бесідувати? Одне слово – гнида…

– Готово у вас, Іване Сидоровичу?

– Аякже, синку. Вже й відбиток дав.

– От і добре. Тепер справа за мною.

Юнак нахилився під касу, повільно витяг звідти зверстану газетну сторінку, поставив її на талер. А ту сторінку, яку щойно закінчив старий, сховав під касу. І лише тоді звернувся до старого:

– йди з друкарні мерщій, батьку! Тебе тут вже немає! А у вартового внизу спитай – котра година… Ми там йому годинника поставили, як треба!

– Ач, які спритні… Добре, піду. Встигну ще. От ти не затримуйся в місті, синку, бо завтра тут таке весілля буде…

– Що правда, то правда, Іване Сидоровичу! Шуму буде на весь Київ!

* * *

У колишньому кабінеті комісара Сенченка стоїть за столом Санднер. Він люто тицяє пальцем у газету. Обіч виструнчився Ролінг, трохи далі позаду – тремтить редактор газети.

– Що це таке? Що це, питаю я тебе?!

– С… свіжий номер, пане штурмбанфюрер!

– Свіжий, кажеш? От я тебе… освіжу зараз! Йолопе! Читай, читай свою газету!

Редактор перехилився через стіл, надяг тремтливою рукою пенсне, боязко посунув газету до себе. Прочитав уголос:

– Товариші… Підпільний райком партії… Що це?

Санднер і Ролінг презирливо подивилися на нього.

– Це справді свіжий номер твоєї газети? З вставленою більшовицькою сторінкою? Геть, негіднику! Е, ні, стій! Ти в мене насидишся разом із своєю друкарською бандою! Взяти!

Редактор поточився, Ролінг підштовхнув його до дверей, повернувся до столу. Санднер сів, витяг папірця.

– Думаєте, Ролінг, у мене до вас немає нічого? Помиляєтесь! Ось що твердить автор цього папірця, що його сьогодні вранці вартовий здер із стіни управління гестапо: «Кожен, кому дорога свобода, повинен боротися на боці Червоної Армії». Чуєте, Ролінг? І це пишеться, розвішується і, ясна річ, читається в місті, завойованому нашою армією! А ви, її офіцер, миритеся з цим…

– Але ж, шеф…

Санднер скочив на ноги.

– Я людина спокійна, Ролінг. Та хіба це не може будь-кого вивести з рівноваги? У мене була неприємна, дуже неприємна розмова з комендантом м ста генералом Ебергардом. Він мені поставив кілька запитань, і я передаю їх вам… Перше: звідки російські льотчики знають, що будинок оперного театру треба бомбити саме в день офіцерських зборів? Звідки вони знають, що на Рейтерській ми обладнали новий склад, на Марийській відкрили офіцерський клуб? Отже, підпілля діє! Адже справа не лише у цих листівках. У них зв'язок з російською авіацією. Ведеться активна розвідка!

– Шеф, це може робити один або кілька професійних розвідників! Згадайте нашого Гуго…

– Краще б ви його не згадували, Ролінг… Тоді поясніть, хто перерізав у трьох. місцях підземний телефонний кабель Київ – Берлін? Хто підпалив завод «Спорт», де за одну лише ніч згоріли механічний, слюсарний, нікелювальний і електричний цехи та ще й гараж? Звідки щодня в місті розклеюються сотні нових листівок різного змісту, надрукованих у різних місцях? Це теж роблять кілька професійних розвідників?

Санднер вийняв із столу дерев'яну модель якоїсь великої деталі.

– Знаєте, що це таке?

Ролінг знизав плечима.