Опівнічні стежки

Санднер жваво ворухнувся у кріслі, відклав сигару. Швидко спитав:

– До Вінниці? Причина?

– Батькова хвороба.

– Отого попа?

– Так.

Санднер замислився.

– Цікаво… І генерал Ебергард, звичайно, дозволив?

– Так, гер штурмбанфюрер.

По паузі Санднер наказав:

– Перевірте, чи справді він хворіє.

– Вже зроблено.

– І що?

– Нездужає.

– Так… У Вінниці нам треба знати кожен її крок. Кожен крок, Ролінг! Повідомте наших, нехай візьмуть під нагляд. А Отрадна… Нехай їде, – сказав задумливо. І, пригадавши, закінчив: – До речі, про частину «Альфа». Знайдіть якусь причину і відселіть сусідів на всьому поверсі. Міллер незадоволений оточенням. Але грубо цього робити не слід, це приверне увагу. З Міллером раджу бути якомога люб'язнішим: ним увесь час цікавиться Берлін.

– Слухаю, шеф. – Ролінг витяг блокнота, але потім щось згадав, сховав його до кишені.

Санднер потягся до телефону.

– Ми, Ролінг, зобов'язані бути ще й дипломатами… – В трубку – Алло, колего! Це Санднер. Добрий вечір! Я хотів повідомити, що вже дав вказівку щодо вашого прохання. Завтра ж поверх буде вільний Г цілком до ваших послуг. Як бачите, ми йдемо назустріч. До речі, ми виконали ще одне ваше прохання. Перевірили. Батько – Солоух Кіндрат Степанович, професор хірургії, безпартійний. Знаєте? Так. А про сина? Студент філологічного факультету місцевого університету. У день зайняття міста нашими військами повернувся до Києва. Нічого поганого не помічено, нікуди не виходить, ні з ким не спілкується. Так… Ну, що ви, майоре! У мене діло поставлено чітко. На добраніч!

Поклав трубку, потер руки. Помітив Ролінга, нахмурився:

– Ви вільні, Ролінг.

За батьком – син

Уткнувшись обличчям у подушку, Роман міцно спав. На столі поруч з постіллю – попільниця з купою недокурків, склянка недопитого чаю. Через відчинену кватирку вітер полоскав плащ-палатку, що затемнювала вікно.

Прозвучав настійливий дзвінок. Роман повернувся. Повторний дзвінок примусив його підняти голову, прислухатися. Рука машинально потяглася до будильника.

Сонний сів, покрутив скуйовдженою головою. Знову дзвінок. Все ще сонний, Роман машинально взяв телефонну трубку, послухав і кинув. Знову не те… І лише тепер усвідомив, що дзвонять знадвору. Зірвався з постелі, відчинив. За дверима стояв Жорж. Роман протер очі, всміхнувся:

– Заходь, старче…

Дудкін увійшов, присів біля столу.

– Ти, Романе, вмієш спати.

Той глянув на годинника.

– Та ні, майже й не спав. Недавно ліг.

Дудкін озирнувся. Потім вийняв з кишені газету, подав її Романові.

– Будь культурною людиною, почитай, що українські, чи то пак – німецькі газетки пишуть… Корисно!

– Заради цього не варто було будити, – пробурчав Роман, але газету взяв і розгорнув. Хвилину дивився, потім його обличчя розпливлося у щасливій усмішці. Він почав реготати. – Таки втнули! Молодці!

– Це, Романе, у прямому контакті з людьми Гая. Цей хлопчина з друкарні пояснив: «У нас подвійний виграш: місто насміється сьогодні досхочу, а німці зубами скреготітимуть…»

Роман сів поруч з Жоржем.

– Кращого способу розігнати в мене сон ти вигадати не міг, друже! Що в тебе ще цікавого для мене?

– Рита дещо передала, може, знадобиться… – Жорж витяг з-за пазухи папери. – По-перше, німці склали списки та адреси квартир партійних працівників, списки з адресами відомих митців. Тут же список осіб, у яких були дорогі картини, книги, коштовності.

– Ясно. Грабіжництво, організоване з чисто німецьким розмахом і акуратністю… Далі.

– Ось доповідна записка київської німецької спортивної спілки комендантові міста. Бач, що пишуть: «При відзначенні спортивного дня минулої неділі знову можна було спостерігати, як військові, а також службовці цивільних управ приводили з собою на німецький стадіон місцевих жінок і чоловіків. Особливо незручною була присутність цих осіб під час звучання національного гімну. Відвідувачі стадіону – німці – незадоволені присутністю тубільців… В інтересах додержання чистоти німецьких спортивних закладів було б бажано, щоб проти осіб, які порушують встановлені порядки і все ще ходять у місця, призначені лише для німців, було вжито певних заходів. Ми просимо вас вказати в комендантському наказі, що приводити тубільців на німецький стадіон забороняється. Проти допущення на стадіон фольксдойчів з пред'явленням документів ми не маємо нічого».

– Як поставився до цього прохання генерал?

– Задовольнив.

– Що ж робитимемо з документом? Для центру він інтересу не являє. Нічого нового про німців не сказано, фашисти є фашистами. А от з цим листом… Давай-но його розмножимо і замість листівки вивісимо. Нехай кияни знають, хто зараз хазяйнує у місті і як ставиться до нашого народу гітлеризм.

– Добре. Сьогодні почнемо розмножувати. – Жорж підвівся, зняв з вікна плащ.

У кімнаті одразу посвітліло, хоча занедбаність приміщення теж стала явною.