Опівнічні стежки

Над глибокою бухтою вітер несамовито метляв різноколірні прапори легких суден і яхт, намагаючись позривати їх з флагштоків, закручував на вулицях міста стовпи пилу, що з силою розбивалися об стіни будинків. Вітер густим жаром бив у обличчя, обпікав легені.

Ірина опустила штори і відійшла од вікна. Другий день вони вже на місці, і цей «чудовий краєвид», як сказав про нього хазяїн готелю, на місто і бухту, над якими постійно стояла жовтава хмара куряви, встиг досхочу набриднути.

Сонячне проміння, незважаючи на щільно запнуті штори, все-таки проникало до кімнати, і в ньому крутився все той же жовтавий пил.

Всі кудись розбіглися у своїх справах. Але Ірина навіть відчула полегкість, коли їй на якийсь час дали спокій, і напружено розмірковувала, намагаючись розібратися в тому, що сталося останнім часом.

Взагалі-то й нічого особливого. Полковник Рочестер, як і обіцяв, узяв її разом з кількома своїми підшефними на базу, і ось вона вже другий день нудиться від спеки у готелі. І тільки вчора ввечері, коли вітер майже вщух, полковник запросив її на невеличку прогулянку на машині з наміром показати місто. Але майже весь час мовчки просидів біля водія, навіть не повертаючи до неї голови, і Ірина мусила споглядати його худу потилицю, немов перерізану білим, коміром сорочки.

А їй дуже хотілося дізнатися про ті самі «зовнішні обставини», що про них Рочестер говорив раніше, і про те, чому вони мали завадити цій подорожі. Знову перевіряв? Але чому?… Якщо Ірина все-таки опинилася тут, то чому вона має сидіти без діла в оцих чотирьох стінах! На що він чекає? Або на кого?…

Щодо останнього, то всі учасники задуманої шефом операції були вже на місці. Навіть Утяй власною персоною прибув учора з Мюнхена на острів. До того ж всіх учасників операції Ірина прекрасно знала, бо ще разом з Террі за дорученням полковника займалася їх спорядженням і підготовкою. Отже, припущення, ніби Рочестер зажадав усунути її від справ, відпадало саме по собі, бо надто вже багато вона знала. Просто, мабуть, надавши їм деякий час для відпочинку, сер Елвіс вирішив дати спокій і Ірині.

І все-таки тут щось не те. Інтуїтивно Ірина відчувала, в якому напруженні перебуває зараз її шеф, і, зважуючи всі «за» і «проти», все більше схилялася до думки, що саме вона і є причиною нервового збудження Рочестера. Він на щось розраховує, хоче чогось домогтися від неї… І ця поїздка, мабуть, повинна стати для нього переломною.

Отже, час настав?

Ірина, підібгавши ноги, сіла у крісло, закурила. У душі була якась пустка. Вона зіщулилася, немов намагаючись цим відгородитись від свого відчуття. Жадібно затяглася. Раз… другий… потім з силою розчавила цигарку в попільничці. Спершись на бильце крісла, заплющила очі.

«Я здогадуюся, до чого йдеться. Настав переломний момент всієї гри, що її намагаються проводити вищі за Рочестера чини, які, доручили йому головну роль у цій виставі. До цього часу всі його дії, рано чи пізно, закінчувалися невдачами. Політика, – побудована на емігрантському русі, по суті, зжила себе. Якщо закид Утяя з групою пройде успішно, репутація Рочестера врятована, якщо ж ні… Думай, чекісте, думай!»

Ірина встала, широкими кроками ходила по кімнаті, натикаючись на стільці, невеличкий столик і не помічаючи їх на своєму шляху. Серце в грудях билося, немов птах, якому тісно в клітці.

«Рочестер постарів, його методи вже не популярні. Начальство підштовхує, вимагає рішучих і… розумних дій. Так-так, розумних. А сер Елвіс уже видихається і сам розуміє це. Останнім часом він усе більше справ доручає декому з підлеглих і… мені. Чому мені? Мабуть, інстинктивно відчуває мою незацікавленість у зміні керівництва. А перед іншими своїми підлеглими, хоча б перед тим самим Террі, хоче зберегти добру міну при поганій грі. Отже, я йому потрібна, і вже не тільки як інструктор і секретарка, а як безпосередній помічник, навіть співкерівник школи. А для цього Рочестер повинен довіряти мені беззастережно. Ні, роки моєї роботи не пройшли дарма».

«Спокійно, – перервала себе Ірина, – не заривайся. Це тільки твої міркування, не підкріплені ніякими фактами. Треба чекати, треба, щоб сер Елвіс сам зробив перший крок, і тоді все стане зрозумілим. І все ж, якщо я права, він повинен здійснити ще одну перевірку. Але за неї я спокійна: легенда моя бездоганна, спасибі вам, любі мої товариші».

Її думки перервав обережний стукіт у двері.

– Увійдіть! – різко сказала Ірина.

Двері прочинилися, і на порозі з'явився сер Елвіс Рочестер.

– Місіс Ірен! – почав він іще з порога і ковтнув слину. – Я маю намір запропонувати вам провести цей вечір разом… коли ви не заперечуєте…

Він знову ковтнув слину, намагаючись щось сказати, але промовчав, намацуючи очима у напівтемряві кімнати її постать.

– Що ж, сер Елвіс, я не заперечую. Давайте проведемо цей вечір разом.

При звуках її глибокого, тихого голосу сер Елвіс схилився у низькому поклоні.

– Гадаю, що за годину ви зможете подати машину! – Ірина говорила, немов наказувала.

Полковник шанобливо схилив головусі мовчки зачинив за собою двері…