Опівнічні стежки

– А люду, диви, люду скільки! Ну й місто… Вдень не зустрінеш жодного, а ввечері, мов комахи на світло, вилазять з усіх щілин!

Андрій, високий, ставний юнак, йшов поруч з Була-сем і крутив на всі боки білявою головою. Він, як колона, здіймався над людським потоком, що розлився по торговельній Мерчантс-стріт з її лавками і крамничками, гомінкими продавцями і рознощиками різноманітного питва і солодощів, і привертав до себе увагу мало не всієї вулиці.

– Чуєш, друже Смерека… – озвався Булась.

– Що?

– Ех ти, горе-розвіднику! Який же ти, до біса, Смерека, коли ти – Німий!

Булась стиснув свого кулачка і підніс до носа Андрієві, для чого йому довелося звестися навшпиньки.

– Йой, телепень! – схопився хлопець у розпачі за голову великими, мов лопати, долонями. – Ніяк не можу звикнути!

– Диви, будь уважним, а то так одразу потрапиш до рук чекістів…

– Та я їх… – Андрій зробив жест, немов згинав підкову.

– Ха-ха-ха! – зареготав Булась, закинувши голову назад, і зупинився. – Так саме і зробиш? Ха-ха-ха!

– Авжеж! За батька, за матір… Знаєте, друже Булась, який я лютий на Совєти… все життя мені спаплюжили!

– Ну-ну, заспокойся. – Булась злегка поплескав хлопця десь нижче могутнього плеча. – Якщо хочеш поквитатися, раджу не ловити гав, бо полковник при останній перевірці перед польотом спокійнісінько може відхилити твою кандидатуру. Знаєш, скільки у нього таких, як ти? – Булась багатозначно підняв палець угору і попрямував далі, ввічливо поступаючись перед зустрічними.

Сміхотливий і добродушний, розумний і врівноважений, Андрій Чорнобай дуже подобався Буласю. Тільки оця роками виплекана мрія помститися і неприхована сила цього бажання насторожувала його і примушувала співчутливо думати: «Ет, хлопче, не в ті ти руки потрапив, не в ті…»

– Ну, куди тепер? – запитав Булась, не повертаючи голови. – Палац магістрату і лицарської зброї бачили, на Голден-бей були… Он як засмаг!

Андрій і справді за ці дні підрум'янився на щедрому сонці, і тепер його обличчя нагадувало підпалену булку, обсипану зверху цукром.

– Тож куди підемо?

– Не знаю… – сказав Андрій. – їсти хочеться…

– От ненажера! Щойно ж на пляжі їли! – знову розреготався Булась. – Ну та добре вже, пішли на Стрейт-стріт, зараз нагодую тебе по саму маківку. Що тобі більше до вподоби – ресторан «Ельдорадо» чи кабачок «Чотири сестрички»?

– Там, де спокійніше, друже Булась.

– Значить, «Ельдорадо». Але там дорожче, ти це знаєш?

– Нічого. – Андрій поплескав по кишені білих штанів. – Гаманець ще майже повний.

– Тоді вперед!…

У ресторані було справді небагатолюдно і, головне, прохолодно. Могутні кондиціонери наповнювали невелике приміщення охолодженим повітрям, і дихати тут було легко і приємно. Мабуть, хазяїн цього «Ельдорадо» дійсно натрапив на золоту жилу, якщо зміг так розкішно обставити свій заклад.

Набундючений швейцар у лівреї суворо глянув на їхні зовсім не вечірні костюми, але промовчав, відчувши у руках прохолодну монетку.

– Тут не столиця, і ми не у закладі для мільйонерів, отже – без особливих церемоній, – сказав Булась і легко пішов між столиками, відшукуючи затишний куточок.

– Дивіться, друже Булась, – торкнувся його плеча Андрій, – тут і полковник з місіс Ірен. Яка ж вона!!. Ніколи ще не бачив її у вечірній сукні.

– Так, чарівна жінка, – байдуже погодився Булась, зручніше вмощуючись на стільці, – але якась холодна, наче мармурова статуя. Якби не знав, що вона російська графиня, то подумав би, що все своє життя провела на півночі. Ну, що ти замовлятимеш?

– Ех, картопельки б смаженої із салом і величезний шмат м'яса! – замріяно зітхнув хлопець і ковтнув слину.

Булась з усміхом глянув на нього і вже по-англійськи звернувся до офіціанта, що стояв за крок від їхнього столика:

– Будь ласка, чи зможете ви насмажити нам картоплі з м'ясом, і побільше?…

Брови офіціанта полізли вгору від такого нечуваного замовлення.

– Не знаю, сер. Треба спитати… Може, устриць, черепахового супу, дичини?

– Ні, – твердо заперечив Андрій.

– Будь ласка, дізнайтеся на кухні, – тоном, що не допускав заперечень, сказав Булась і провів отетерілого офіціанта насмішкуватим поглядом. – Завдали ми йому клопоту! – І вони весело розсміялися…

Ірина сиділа, відкинувшись за звичкою на спинку крісла, і зосереджено викреслювала довгим нігтем по запітнілій поверхні келиха химерні візерунки. Здавалося, цю недоступну світську жрицю ніщо, окрім цього нехитрого заняття, зараз не цікавило.

Тиха музика, м'яке світло, вино – все настроювало на спокійний лад.

Врешті-решт, що дасть їй робота на Рочестера? І взагалі, що дало її перебування у розвідшколі?…