Опівнічні стежки

– Еге ж, так звалася вілла пана Шредера, – розгублено сказав Фаркаш, не розуміючи, чому його гість з такою силою повторив ці звичайні слова.

Миттю Зарудний опинився коло бюро і взяв у остовпілого Фаркаша сірувато-синій бланк угоди. Він не прочитав, а буквально проковтнув його зміст, який цілковито відповідав тому, що Фаркаш переказав усно. Мова справді йшла про опорядження вілли «Гільда» в Сомбателі.

Отже, в липні 1944 року зникає оберштурмбанфюрер Отто Діль У нього в паперах знаходять візитну картку власника будівельної фірми Ференца Фаркаша. Інженер Фаркаш у квітні 1944 року закінчив для якогось Карла Шредера віллу в Сомбателі. Віллу під назвою «Гільда». Тим часом колишня коханка Діля – Пані Висоцька – була покинута ним з-за давньої симпатії – німкені Гільди.

Все це не могло бути випадковим збігом. Цілком можливо, що вілла в Сомбателі належить Ділю.

Правда, Фаркаш не впізнав на фотографії Діля-Шредера, але не обов'язково було Ділю самому їхати в Будапешт. Він, мабуть, послав когось із своїх підлеглих. Весь цей ланцюг висновків в одну мить нанизався в розпаленій голові Григорія. Він був щасливий.

Оленка здивовано спостерігала поведінку Григорія, перезиралася з Фаркашем, який теж співчутливо стежив за молодим чоловіком.

– Дякую, пане Фаркаш, – з радісним почуттям сказав Зарудний, – ще раз велике вам спасибі!

Вони вийшли на вулицю. Не так легко було погасити радість, що вирувала в душі, і Григорій заходився пояснювати Оленці справу, що привела їх до Будапешта, і свою дивну поведінку в Фаркаша.

Це було не зовсім вірно, точніше, зовсім не вірно з точки зору додержання елементарних правил необхідної таємничості. Підполковник Василенко завжди вчив своїх підлеглих тримати язик за зубами і без оперативної потреби не бути одвертими навіть з товаришами по роботі.

Зарудний, звичайно, суворо дотримувався цієї заповіді. Але цього разу він порушив її цілком свідомо. Він передбачав поїздку в Сомбатель, необхідність пробратися на віллу «Гільда» і розмовляти з її господинею, навіть з господарем, і в цих планах Оленка Скаченко, на його думку, повинна була зіграти не останню роль.

Зарудний знав, що під час служби у партизанському загоні Оленка, з її знанням німецької мови і зовнішньою красою, виконувала складні розвідувальні операції на окупованій території. Отож і тут без неї не обійтись.

Перший, кого Зарудний побачив у приймальній військового коменданта, був… підполковник Василенко. Його поява тут, у Будапешті, була такою несподіваною, що Зарудний і Оленка прикипіли до місця від подиву.

Підвівшись їм назустріч, Василенко хитро посміхнувся:

– Що, не сподівалися бачити мене тут?

– Не сподівалися, товаришу підполковник, – радісно признався Григорій.

Підполковник одразу ж приступив до справи.

– Ну, що з Фаркашем? Є щось цікаве?

Зарудний розповів.

– Так, – сказав Василенко, коли Зарудний закінчив. – Логічний зв'язок наявний. Треба їхати в Сомбатель і подивитися на власника вілли «Гільда». До речі, я одержав із Шверіна добру фотографію Діля. Її розшукали серед негативів кращого в місті ательє.

Василенко простягнув Зарудному й Оленці фото.

7

Після приїзду в Сомбатель Василенко через відділ контррозвідки дивізії, що стояла в місті, зібрав усі дані про Шредера і запропонував своїм помічникам вирішити головне питання – побачити Шредера і порівняти його з фотографією Діля. Цю операцію підполковник доручив Зарудному й Оленці.

Було вирішено, що Оленка, проживаючи в Сомбателі, вдасть з себе спекулянтку-німкеню Ільзу Ріхтер, яка має багато цінних речей, награбованих гітлерівцями під час окупації України. Може, саме на цьому грунті їй вдасться познайомитися з фрау Лізелоттою Гребер – сусідкою Шредерів і доброю подругою Гільди. А через неї пощастить добитися і до самої Гільди Шредер.

Від Зарудного Василенко чомусь зажадав обов'язково добути фото господаря вілли. Лейтенант спробував заперечувати: адже Василенко сам привіз фотографію Діля.

– Я прошу добути фотографію Шредера, а не Діля, – різко сказав Василенко.

Зарудному нічого не лишалося, як підстерігати Шредера у місті, носячи на руці мініатюрний фотоапарат, вмонтований у наручний годинник. Але Шредер не покидав вілли і в місті довго не показувався.

Нарешті одного разу лейтенант побачив Шредера у тютюновій крамниці і лише тоді зрозумів вимогу Василенка.

Пан Шредер не був схожий на Діля!

– Це не Діль! – погодилася з Григорієм і Оленка, коли він поклав перед нею дві фотокартки.

Вона вже близько взяла до серця поразку Зарудного. Оленка цілковито поділяла точку зору лейтенанта і вважала, що він іде правильним шляхом. А зараз все розвалювалося.

– Знаєте, Оленко, – урвав мовчанку Григорій, – як собі хочете, а тут щось не так. Мені все ж здається, що Шредер і Діль – одна і та ж особа!

– Яка ж це одна і та ж особа? – Оленка сердито тицьнула пальцем у розкладені на столі фотографії.

– Яка особа? – почувся від порога голос Василенка. Він зайшов у кімнату і по обличчях своїх підлеглих зрозумів, у чому справа. Не чекаючи відповіді на своє запитання і навіть не дивлячись на фотографії, підполковник скинув кашкета і промовив: