Опівнічні стежки

– Так, не схожий Шредер на нашого Діля! Цього слід було чекати!

– Чому? – стрепенувся Зарудний.

– Ось що, лейтенанте, – сказав Василенко, підходячи нарешті до столу і уважно розглядаючи фотографії, – зараз нема часу для розмов. Розподілимо наші обов'язки так: Оленка нехай піде до фрау Гребер. Може, їй на цей раз пощастить зустрітись з Гільдою і бодай щось узнати від неї про чоловіка. Ви залишитесь тут, а я поїду в одне місце, – і підполковник рішуче заховав фотографії у верхню кишеню гімнастьорки.

8

Фрау Лізелотта Гребер, дружина значного бакалійного торгівця з Будапешта, втративши свого чоловіка, що загинув десь у просторах «жахливої Росії», посумувала якийсь час, не забувши прибрати до рук солідне чоловікове майно, і вирішила присвятити себе комерції.

У тривожні дні 1945 року, коли гітлерівці разом з своїми хортістськими прислужниками під натиском радянських військ тікали з Будапешта, фрау Лізелотта виїхала у провінцію, щоб там перечекати лиху годину.

В місті Сомбателі, де народився її чоловік-небіжчик, фрау Гребер мала чудовий будиночок – туди і майнула вона із столиці. В своєму вимушеному вигнанні пані Гребер трималася дуже гордовито по відношенню до сомбательського товариства, зробивши виняток лише для фрау Гільди Шредер, що проживала з чоловіком на власній віллі по сусідству.

Проте важко сказати, хто перший шукав знайомства – Гільда з Лізелоттою чи навпаки. Адже в Сомбателі всі добре знали, що Шредери живуть дуже замкнуто, ніде не бувають і нікого не приймають. Жіноча цікавість не давала спокою фрау Лізелотті. Їй здавалося, що тут існує якась таємниця, до якої неодмінно треба було докопатися. Але їй не дуже пощастило. Буваючи у Шредерів, вона дізналася тільки, що Гільда оселилась у Сомбателі в квітні 1944 року, а її чоловік прибув через півроку, в жовтні. Вони і справді нікого не приймали, але для пані Гребер зробили виняток, як для своєї сусідки.

Зараз фрау Гребер чекала Гільду до себе. Вона приготувала для своєї приятельки маленький сюрприз. Два тижні тому у своєї кравчині Лізелотта познайомилася з однією землячкою, німкенею Ільзою Ріхтер, яка недавно приїхала в Сомбатель. Ільза пропонувала для продажу кілька чудових відрізів ще довоєнної якості.

Гільда прийшла майже одночасно з Ільзою. Ільза розкрила принесений з собою чемодан, і подруги ахнули від захоплення. Дві години пролетіли в обговоренні якості тканини і наймодніших фасонів. Коли перейшли до розрахунків, Ільза виявилась вельми діловою дамою. Вона й чути не хотіла про щось інше, крім доларів. Згадка про будь-яку іншу валюту викликала в неї лише презирливе пирхання.

При цьому Ільза розповіла, як одного разу, навесні 1944 року, у одному з західноукраїнських міст її пограбувала сусідка по дому – вона жила біля трампарку на Кадетській, – тицьнувши їй фальшиві марки. Фрау Гільда сказала, що й вона була тоді у цьому ж місті і також проживала на Кадетській вулиці – її чоловік працював недалеко – отже, чула про такий випадок.

Підібравши губи, Ільза зауважила, що тепер доводиться бути обережною.

– А де працював пан Шредер? – спитала вона.

Гільда вдала, що не дочула.

Любовно погладжуючи тканину, Гільда попросила Ільзу почекати днів зо два, може, вона й добуде доларів, здається, у чоловіка щось є…

Оленка повернулася з «торгів» смерком. Василенко і Зарудний вже чекали на неї. При цьому підполковник переглядав і перечитував якісь документи. Коли увійшла Оленка, обидва підвелися.

– Ну, як справи? – спитав Василенко.

– Мені вдалося з'ясувати, що Гільда приїхала на Україну у наше місто навесні 1944 року. Жила на Кадетській вулиці, і, як вона каже, чоловік працював десь недалеко. Як відомо, німецька служба безпеки і СД знаходилися якраз на Кадетській. Фрау Гільда обережна в розмові: вона не сказала, де саме працював її чоловік, але обмовилась, що у чоловіка є долари. Мені здається, що таке свідчення наводить на думку про Діля, який вкрав перед втечею всю готівку з каси СД, де, безперечно, були й американські долари…

– Що ж, Оленко, будемо вважати, що ви справилися з завданням, – тепло сказав підполковник. – Відпочивайте, а ми будемо діяти далі. Зараз ми не можемо гаяти й хвилини. Треба поспішати, Григорію, адже ви самі турбувалися про старшину Шевченка, якого залишили коло вілли Шредера!

9

Тим часом винуватець усіх цих хвилювань пан Шредер пив каву в холі своєї вілли. Коробка добрих гаванських сигар, пляшка віскі і сифон з содовою водою робили вечірній відпочинок приємним. З приймача тихо лилася легка джазова музика. Ніщо не нагадувало про збаламучений війною світ.

Проте обличчя пана Шредера було насуплене. Ось уже другий день він відчуває невиразне занепокоєння. Невиразне, бо сам не розуміє, що його турбує. Це було вперше після його приїзду в Сомбатель.

Пан Шредер не був забобонним, але життя і професія навчили його цінувати інтуїцію і довіряти – іноді навіть сліпо – своєму передчуттю. Тому сьогодні за звичною сигарою перед сном він ще раз аналізував свої почуття.