Опівнічні стежки

– Потоцького, 34, квартира 5. Прошу вас, зберіть довідки про місце мого проживання, про контору «Сімменс-Шуккерт» на Домбровського, 49, куди я ходив щоденно протягом двох років, порівняйте, нарешті, фотографії мої й Діля, і ви побачите, що робите помилку.

Впевнений голос арештованого, його непохитний спокій, ясні й точні відповіді, адреси, які він назвав, справили враження на Зарудного… Він занепокоєно подивився на Василенка.

Підполковник був незворушний. Він акуратно записав у блокнот названі адреси і вів далі допит.

– Коли ви виїхали з України?

– В липні 1944 року, незадовго перед евакуацією німецької армії.

– Ви виїхали самі?

– Так, моя дружина виїхала в Сомбатель трохи раніше.

– Коли ж саме?

– Приблизно, наприкінці квітня того ж року. На той час була готова наша вілла, і вона поїхала прийняти її від фірми, що виконувала роботу.

– Давно ви були одружені з фрау Гільдою?

– З січня 1938 року. На віллі – в бюро мого кабінету – є шлюбне свідоцтво.

– Це правда, – сказав Василенко. Повернувшись до столу, він вийняв з шухляди папку, з якої взяв товстий аркуш паперу. – Дійсно, в січні 1938 року якийсь пан Шредер повінчався в місті Лейпцігу з Гільдою Рейнеке.

– Ну от бачите, пане підполковнику! Ви безумовно з кимсь мене сплутали!

– З якою метою ви вбили Гільду?

– Боже мій! – голос Шредера непідробно урвався. Він закрив очі руками. – Боже мій! Я, зовсім її не вбивав!

– Проте труп її знайшли у вітальні вілли після вашої втечі звідти.

– Пане підполковнику, я повернувся додому пізно ввечері і застав дружину вже мертвою. Від жаху я кинувся до автомобіля, щоб поїхати в поліцію, і тут мене схопили.

– Чому ви просто не подзвонили в поліцію?

– Справді, це було б зручніше. Але в моєму становищі – не бажаю вам звідати того, що я пережив, побачивши свою кохану дружину в калюжі крові, – не завжди чинять найрозумніше. Крім того, я ще мав на увазі заїхати до лікаря.

Василенко посміхнувся.

– Нічого не скажеш! Уважний чоловік. Однак, поспішаючи до лікаря, ви не забули захопити з собою все це, – він показав на стіл, де стояв чемодан Шредера.

– Гроші, пане підполковнику, гроші! В чемоданчику були гроші, які могли мені знадобитися, щоб умовити лікаря серед ночі поїхати до дружини.

– Невдале пояснення. Але облишмо це. Розкажіть, де ви були до приходу додому?

– Пробачте, – затинаючись, сказав Шредер, – але мені не зовсім зручно відповідати на це запитання. Справа в тому, що я був у однієї жінки.

– До котрої години?

– Години до одинадцятої.

– Неправда, Шредер. З сьомої години вечора за віллою був встановлений нагляд. Весь час ви нікуди не виходили.

– Ваші спостерігачі погано працюють, – недбало відповів арештований. – Якщо один із них не зумів устерегти себе від моєї машини, про що я дуже шкодую, то тим більше міг прогледіти мене.

– Отже, ви заперечуєте свою причетність до вбивства фрау Гільди?

– Звичайно.

– Хто ж, на вашу думку, міг вчинити цей злочин?

– Нікого не знаю, нічого не знаю. Гадаю, що поліція розшукає вбивцю.

– Їй не довго доведеться шукати. Ми вас передамо їй.

Вперше з арештованого на мить злетіла маска байдужості. Видно, перспектива опинитися в угорській поліції його більше влаштовувала, аніж перебування в руках радянської контррозвідки.

Василенко, який не спускав очей з арештованого, з задоволенням констатував цю зміну в його настрої.

– Що це за шифр у вашій записній книжці? – несподівано спитав Василенко.

– Не знаю, – насмішкувато кинув арештований, – я взагалі вперше бачу цю книжку!

– Але вона знайдена у вашому чемодані.

– Не знаю. Чемодан справді мій. Але про цю книжку я нічого не знаю. Може, її підкинули в чемодан! Адже я тривалий час був непритомний з ласки вашого солдата. Чи не задля цього він повівся так неделікатно?

– Ну от що, – сказав Василенко, – нахабство ваше мені набридло. Будете говорити правду?

– Я все сказав, – відповів Шредер з тією ж глумливою посмішкою.

– Я прочитаю вам показання Ванди Висоцької, з котрих видно, що її коханець оберштурмбанфюрер Отто Діль має родиму пляму на лівому плечі. – Василенко показав пальцем на плече Шредера, за яке той інстинктивно вхопився.

– У мене теж є родима пляма на лівому плечі, – нахабно заявив Шредер, – але це єдине, що споріднює мене з вашим Ділем!

– Не єдине! Ось висновки графологічної експертизи, що дослідила зразки почерку оберштурмбанфюрера Отто Діля і мешканця міста Сомбателя пана Карла Шредера. Почерк ідентичний.

Шредер уп'явся очима в папери. Не даючи приголомшеному Шредеру опам'ятатися, Василенко вів далі:

– А ось ще один доказ: показання віденського лікаря Августа Майєра, в клініці якого ви перебували з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Ось ваші фотографії до і після лікування. Лікар, три його асистенти, ще кілька осіб із службового персоналу клініки упізнали з фотографії торішнього свого пацієнта.

Шредер кинувся до підполковника, намагаючись вирвати папери, але Зарудний перехопив його на півдорозі.

Ненависть, злість, відчай, страх спотворювали обличчя Діля. Важко дихаючи, він сів на стілець, силкуючись опанувати себе. Тільки після склянки води, яку подав йому Зарудний, оговтався.