Опівнічні стежки

Як же все це сталося? Романівський і досі не міг збагнути. Потрапили до чекістів так просто, немов до тещі у гості… Зайшли до схрону, ледь привіталися… – і незчулися, як. всі троє сиділи вже на земляній підлозі, обеззброєні і з відірваними комірцями. Утяй згадав, як скрипів зубами і плакав від люті Німий, яке кам'яне обличчя було у Булася і як він сам раптом відчув страшну втому.

Ясно як білий день, що на них там уже чекали. Очевидно, така сама доля спіткала не одного, мабуть, їхнього попередника, який ішов до оунівців… Та й справді, досить! Чи є те підпілля взагалі, якщо він, Романівський, так просто міг провалитися? А може, це тільки страшний збіг обставин, і йому просто не пощастило дістатися до своїх? Ні, не треба бути наївною людиною. Операція по захвату їхньої групи була підготовлена заздалегідь, – це видно з усього, – і проведена блискуче. Тоді хто ж міг виказати? Зрадник сидить там, у проводі, чи вже хтось із місцевих, хто мав зустрічати, постарався? О, якби він міг відповісти собі на ці та багато інших запитань!

Але Утяй не знаходив відповіді і скаженів від безпорадності, відчуваючи себе найнещаснішою людиною на світі. Він не звик потрапляти в залежність від зовнішніх обставин! Людина сильної вдачі, він завжди диктував оточуючим свою волю і домагався всього, чого бажав. Глибоко переконаний у правильності своїх дій і відчуваючи свою силу, ніколи не боявся говорити прямо й відверто…

Зрештою, мабуть, подіяв укол, біль почав улягатися, повіки обважніли, він ліг і заплющив очі. Хтось злегка торкнувся його плеча, він різко крутнувся на ліжку, напружені украй нерви не давали і миті перепочинку, і мало не скрикнув.

– Не лякайтесь! – спокійно промовив чоловік, що сидів біля його ліжка.

Тільки зараз Романівський розгледів у неясному світлі затемненої камери, що то був знайомий йому полковник, і сів, опустивши босі ноги на прохолодну підлогу.

– Я гадав, що ви вже прокинулись, тому й зайшов. Але якщо ви ще погано себе почуваєте…

Утяй покрутив головою, перевіряючи. Від болю у скроні залишилося тільки неприємне відчуття і легке запаморочення.

– Я вже у нормі, – сказав він похмуро. – Вибачте, зараз одягнусь.

– От і добре. То, може, я відчиню вікно… Вже вечоріє, і світло не таке різке, та й дихати буде чим…

З цими словами Василенко підійшов до віконця, відкинув завісу і кілька разів глибоко вдихнув посвіжіле повітря. Потім обернувся до Романівського і став уважно його розглядати.

Перед полковником сиділа людина років сорока – сорока п'яти, з нездоровою синявою під набряклими, трохи виряченими світлими очима на круглому обличчі. Над високим чолом, перерізаним двома глибокими зморшками, куйовдилося темне, з помітною сивиною волосся, яке Утяй старанно пригладжував обома руками. На зріст він був невисокий, але міцної, не схильної до повноти статури. Василенко відзначив і те, що його руки, у порівнянні з тілом, були напрочуд малими і тендітними. Такими ж були і босі ноги, яким в'язень намацував добре-таки збиті і подряпані зверху черевики…

«Мабуть, важкувато було ходити по наших горах», – подумав Василенко і знову відвернувся до вікна, щоб не заважати Романівському збиратися.

Вечоріло. З вікна було видно чотирикутник внутрішнього двору в'язниці. На потемнілому тлі неба чітко вимальовувались рожеві контури хмаринок, підсвічених останніми променями сонця, що вже скотилося за гори.

– Я готовий! – сказав Утяй і попрямував до дверей.

Вийшовши надвір, він не побачив машини, що завжди везла його на допити, і здивовано глянув на Василенка. Той посміхнувся у відповідь і сказав:

– Допиту сьогодні не буде. Пропоную вам невелику прогулянку по Львову. Мабуть, давненько не ходили його вулицями…

Романівський скривив різко окреслені губи і процідив:

– А чи не пошкодуєте потім?

– Ні, – іронічно всміхнувшись, відповів полковник. – Не думаю, що з вами може щось трапитись.

– Я думаю, – похнюпився Утяй, – оточили з усіх боків…

– Нічого подібного! – заперечив Василенко. – Самі можете впевнитись у цьому, коли вийдемо за ворота. Я просто знаю, як ви погано почуваєте себе, і подумав, що прогулянка пішки вам не завадить.

– Для поліпшення мого здоров'я вистачить і прогулянки по двору в'язниці, – рішуче відрубав Романівський. – Мені не потрібна демонстрація вашої сили і довіри.

Василенко уважно подивився на нього, застебнув комір сорочки, акуратно розправив її на широких плечах і тихо сказав:

– Не будьте дитиною. Пропоную вам сьогодні вечір однозначних дій і висловлювань.

– Тобто?

– Ну, скажімо, так: якщо я щось скажу або зроблю, то ви не будете думати, що я переслідую цим якусь мету.

Романівський подумав, хмикнув і погодився.

– От і чудово! – проказав Василенко. – Значить, ви йдете гуляти, якщо вас влаштовує моє товариство?

– Влаштовує, влаштовує… – буркнув Утяй. – Тільки не знаю, навіщо це вам потрібно.