Опівнічні стежки

Різні за віком, різні за службовим становищем, вони все ж були товаришами, і це виявлялося у найдрібніших і найнепомітніших деталях. Полковник ставився до генерала шанобливо, але при цьому висловлювався вільно, а Віталій Романович (Булась відзначив і те, що Василенко саме так звертався до генерала) уважно слухав кожного і враховував усі пропозиції.

– Ну, спасибі, товаришу Тесленко, за розповідь про Беня. Це нам стане у великій нагоді, – завершуючи розмову, сказав полковник Василенко.

Булась на якусь мить відчув себе теж членом цього товариства. Адже як не крути, а він – учорашній активний їх противник, довірена особа Беня. Булась добре розумів і те, що його допомога цим діловитим і розумним людям – тільки крихта того, що він ще може зробити. Булась зітхнув і звернувся до генерала:

– Я маю повідомити ще одну важливу новину. Чотири дні тому у Польщу прибули кур'єри від зверхника.

Їх двоє – Голуб і Марко. Крім передачі матеріалів, вони мають ще завдання: йти у край до Утяя і вручити йому пошту від зверхника. Більше того, вони мають ще спеціальне завдання від полковника Рочестера і майора Террі: зібрати шпигунські відомості. Тому у них є рація і шифри. Я знаю твердо, що Бень поспішає скоріше відправити їх на Україну, бо дуже зацікавлений у їхній зустрічі з особистим представником Утяя – надрайонним провідником Богуном.

Генерал і полковник мовчки перезирнулися.

– Я можу йти? – із почуттям виконаного обов'язку підвівся з місця Булась.

– Так, – відгукнувся Василенко, – вам необхідно відпочити перед зворотною дорогою.

Коли двері за Буласем зачинилися, Микитенко глянув на полковника.

– Є ідея, Олексію Петровичу. Повідомлення Булася вносять деякі корективи в наш план. На мою думку, тепер не слід шукати кандидатуру в супутники Богунові. Ним може бути один із двох кур'єрів…

– Баба з воза, – засміявся Василенко і одразу посерйознішав. – Я слухаю вас, товаришу генерал.

– Отже, – продовжував генерал, – завдання тепер можна деталізувати. Богун має негайно повернутись на Львівщину, де зустрічає кур'єрів і супроводжує їх до Утяя. А ви, крім того, забезпечуєте Утяю алібі і відправляєте на звичайне місце зустрічі з посильним від зверхника – порадьте ще йому відправити одного з кур'єрів, ну, скажімо, Голуба, разом з Богуном назад, до Польщі. Що може бути надійнішим? Бень тільки-но познайомився з Голубом, приймаючи його із Заходу, від зверхника. А тепер цей же Голуб приведе до нього Богуна. Ось так!

Генерал Микитенко задоволено потер руки.

– Завдання Чигрина залишається тим самим: доставити пошту від Утяя особисто Беню. До того ж йому необхідно буде завоювати його довір'я – настільки, щоб Бень був під постійним наглядом наших польських товаришів. Отже, треба вивчити його оточення, спосіб життя, методи роботи, вийти на інші лінії зв'язку, окрім тієї стежки, якою Богун піде сам, а головне – виявити зв'язки Беня з іноземними розвідками, плани останніх у розвитку шпигунської діяльності проти нашої країни, дізнатися про підготовку шпигунів та засоби їх закиду на територію СРСР. Все це, звичайно, в залежності від обставин. І якщо Чигрину вдасться, окрім основного – виявити і заблокувати Беня, ще щось з того, що я перелічив, будемо вважати, що операція йде успішно.

Полковник Василенко виструнчився перед генералом.

– Все зрозумів, Віталію Романовичу. Я впевнений у Сергієві – він докладе максимум зусиль.

Голоси обох звучали урочисто й суворо. Адже вони відправляли товариша у самісіньке пекло.

Перемога

Через невелике віконце у камеру вливався потік сонячного світла, відбивався від свіжопобілених стін так, що на них боляче було дивитись. Романівський ходив по камері, лягав на вузьке ліжко, відвернувшись до стіни, щільно заплющував очі, але перед ним знову поставала все та ж сліпучо-біла поверхня, що дратувала до нестями, і, здавалося, від цього ще більше боліло у правій скроні. Утяй, не витримавши, засвітив сигнальну лампочку. За хвилину двері відчинилися, і на порозі мовчки став охоронець.

– Лікаря б мені… – глухо попросив він і знову відвернувся до стіни.

– Мабуть, знову підскочив тиск? – Чорнявий ескулап загорнув рукав сорочки і почав швидко й енергійно натискувати на грушу. – Ого! Недарма болить…

– Скільки? – коротко запитав Романівський, не розплющуючи повіки.

Лікар зітхнув, але нічого не відповів. Сів до столика і почав записувати щось у блокноті.

– Вип'єте оце перед сном і на ранок, а зараз до вас прийде медсестра і зробить укол. – Лікар почав збирати своє майно. – Після цього постарайтеся заснути. І поменше хвилювань.

Утяй скептично хмикнув, а потім попросив:

– Якщо можна, нехай завісять вікно: світла дуже багато…

– Добре, я скажу. – І лікар вийшов з камери.

Біль розколював голову навпіл, і Утяй знову забігав із кутка в куток.

«Поменше хвилювань, ач, який розумний! – роздратовано думав він. – Тут можна і розум втратити, а він…»