Опівнічні стежки

– Скажіть, місіс Ірен, як ви потрапили сюди?

– А як ви тут опинилися? – почув він у відповідь м'який голос.

Тон, яким були сказані ці слова, підбадьорив його, і Сергій наважився запитати ще:

– Ваш батько жив у своєму маєтку чи в Москві?

– Ні, – відповіла вона, – він був видним сановником при дворі Миколи Другого і жив постійно в Петербурзі. Потім емігрував до Парижа. Шляхи господні…

– А мною доля розпорядилася інакше… Був сіромахою, яких багато. Навчили мене любити рідну землю і ненавидіти її ворогів. Цей шлях і привів мене сюди.

Це знову була напівправда, в яку так само легко було повірити, як і відкинути її.

– А чи впевнені ви, пане Богун, що ваш шлях, я б сказала, – найоптимальніший?

«Здається, починається перевірка… А може, вона сказала це щиро?…»

– Складні запитання ставите ви мені, місіс Ірен. Навіть з підтекстом.

– Ні! – різко відказала Ірина. Вона знову була тільки референткою і намагалася переконати в цьому Богуна. – Я особисто вам не вірю. Але то вже моя справа…

– Можете пояснити чому? – у тон їй запитав Сергій.

Ірина справді не могла зрозуміти свого ставлення до цього надрайонного провідника. Спостереження за ним нічого не дало. Богун майже весь час проводив у школі – тільки інколи, повертаючись надвечір додому, робив на машині коло, – щоб потрапити на Вестмінстерський міст, де ліпилися букіністичні крамнички. Він по черзі обійшов їх усі. Запитував найчастіше про ціну того чи іншого видання. Потім сідав у машину, недбало кидав на сидіння придбані книжки і їхав до своєї холостяцької квартири. Знайомств він не заводив, відтак не приймав і гостей. І все-таки Ірина не могла забути того погляду, в якому читалися і напруга, і якийсь дивний інтерес.

Може, він агент – супротивної розвідки? Тоді трохи терпіння й уваги, і Богун неодмінно якось виявить себе. А може, це її саму перевіряють? Ірина знала традиції розвідки цієї країни – зненацька перевіряти своїх працівників. У такому разі її хвилювання безпідставні – ні підозрілих зв'язків, ні фактів.

Кабардіна почала навіть лаяти себе за те, що втратила змогу об'єктивно оцінювати факти і явища, переконувала себе, що все це їй просто здалося. Вона втомилася і таке інше… І зрештою заборонила собі навіть думати про все це. Але ж було, було!…

Після цієї подорожі щось змінилося у стосунках між ними. Поступово зникала стіна. Ірина все частіше почала ловити на собі зацікавлений погляд Богуна. Але то не було цікавістю чоловіка до красивої жінки. Ірина бачила, що Богун про щось напружено розмірковує, зважується на якийсь крок. Вона відчувала це мало не фізично.

Потім напруга спала, і знову все стало на свої місця. Богун остаточно замкнувся в собі. Тільки інколи він наважувався просити Ірину супроводжувати його чи то в кіно, чи просто так – покататись у машині.

З часом Ірина полюбила ці мовчазні прогулянки, коли машина на шаленій швидкості мчала крізь дощову запону або пливла у молочному тумані. Іноді вони говорили про неістотні дрібнички. Але до теми, порушеної під час поїздки до узбережжя, Богун уже не повертався.

Час збирання плодів

До наради у міністра залишалося зовсім небагато часу, а в Ірини ще вистачало роботи. Треба було перевірити завдання, що їх мав дати завтра Террі своїм підопічним. (Цю справу треба контролювати, бо вона не завжди розуміла, якими джерелами користувався майор при розробці завдань. Террі вже занадто знахабнів, відчуваючи скору відставку свого шефа, і активізувався – звичайно, не без підтримки «згори»). А тут ще пошта залишилася зранку нерозібраною. І хоча це могла б зробити і стенографістка Рочестера – симпатична й хитренька Мейбл (Ірина вже знала, що дівчинка – інформатор і її послугами користується заступник міністра), але за традицією, що склалася за роки роботи Ірини у школі, пошту сера Елвіса розбирала тільки вона.

Та як не намагалася Ірина зосередити думки на буденних справах, вони все одно крутилися навколо наступної наради. Нарешті вона остаточно впевнилася, що їй треба подумати, кинула всі справи і вийшла з офісу Рочестера на спокійну і небагатолюдну вдень вулицю.

День був холодний і напрочуд ясний. Густо-синя безодня неба обіцяла скору зиму з її нескінченними туманами, мрякою й ожеледицями. Холодний вітер рвучко шарпав поли легкого пальта, і навіть прискорена хода, що зігрівала, не могла відволікти від думок. Ірина спіймала себе на тому, що прикидає, куди б сховатися від холоду, і завернула у невеличке кафе неподалік від Рочестерової контори. У час ленчу тут збиралися секретарки, стенографістки, молодші клерки численних фірм і контор цієї ділової вулиці, гарненькі продавщиці дрібних крамничок. Але до перерви лишалося ще багато часу, й Ірина вирішила, що тут їй ніщо не завадить побути на самоті.