Опівнічні стежки

– Все це, – підсумував він, – чималі наші досягнення, – і продовжив: – Нас цікавить і надалі цікавитиме буквально все: економічне життя, спосіб мислення, настрій і ступінь ідейного загартування окремих осіб і цілих груп людей відповідно до їх освітнього і професійного рівня! – Міністр перевів подих і витер хусточкою спітніле чоло.

– Всі ці аспекти діяльності нашої розвідки, яку ви представляєте, та приватних інститутів, – продовжив він, – на сьогодні здебільшого знаходяться ще в ембріональному стані і потребують дальшого розвитку. Гадаю, панове, що з цим ви не можете не погодитись.

Учасники наради схвально загомоніли, засовалися на місцях, але за мить в кабінеті знову запанувала тиша. Всі почали розуміти, що у словах міністра криється програма їхніх дій на довгі роки.

– Але сьогодні це вже не може нас задовольнити, – вів далі міністр. – Розвідслужбі належить не тільки організовувати, а й запроваджувати в життя найбільш серйозні акції ідеологічних диверсій. Звідси випливає необхідність орієнтувати наших агентів на ідеологічну обробку населення країн-противників. Тепер поряд з агентами, які збирають розвідувальну інформацію, першорядне місце відводитиметься підготовці агентів – спеціалістів з питань ідеології.

Міністр значуще обвів поглядом присутніх, немов підкреслював усю важливість сказаного.

У Ірини від почутого злегка наморочилося в голові. «Отже, відтепер, – подумала вона, – ножа, отрути і бомби замало для викоренення «червоної небезпеки». Тепер отруюватимуть свідомість людей, сіятимуть зерна зла і ненависті у самі душі».

Ірина зайорзала на стільці і раптом зустрілася поглядом з міністром Уїлкінзом. Той скоса поглядав на неї, немов нагадував про їхню попередню розмову. «А що я вам казав? – здавалося, говорили його очі. – Вам таки доведеться. попрацювати…» Ірина злегка хитнула йому головою: «Так-так, я все зрозуміла. Будемо працювати…»

Тим часом міністр надав слово її сусідові – містеру Норту. Амадей Норт підвівся і неквапливо заговорив:

– Леді і джентльмени! Я трохи хвилююсь, бо ніколи ще не брав участі у таких високих нарадах…

Присутні підбадьорливо усміхалися, а міністр зробив: заспокійливий жест, запрошуючи продовжувати.

– Так от, панове, – повів далі директор радіокомпанії, – з приводу сказаного паном міністром хотів би продовжити його думку і запропонувати деякі заходи щодо розширення сфер проведення ідеологічної боротьби із Сходом. Як можна передбачити, при здійсненні ідеологічної обробки населення країн-противників неодмінно зростуть певні контакти, виникне потреба вербувати і схиляти на наш бік окремих людей. У цьому може прислужитися наша радіокомпанія. Наприклад, її передачі можна використовувати для вербувальних акцій. Давайте, панове, розберемо мою пропозицію на конкретному прикладі. – Заволодівши увагою аудиторії, Амадей Норт пожвавішав. – Наш резидент одержує вказівку про вербування громадянина країни-противника. Звичайно, він не може вийняти з кишені посвідчення про належність до наших розвідслужб. З метою підтвердження своїх повноважень і щоб справити належне враження, він посилається на нашу радіокомпанію і каже, що в умовний час радіостанція передасть конкретну музичну фразу або ж процитує якийсь конкретний текст, вказаний безпосередньо цим громадянином.

Сивогривий доктор Блекшток здивовано звів густі білі брови над пронизливими очима:

– О шановний містере Норт, – це – нове у практиці розвідки будь-якої країни. Ваша пропозиція особисто мені дуже подобається.

Всі інші учасники наради схвально загули:

– Так-так, це дуже цінна пропозиція…

– Але це ще не все, панове, – зупинив їх Норт. – Пропоную на ваш розгляд ще одну справу: радіокомпанія організує різного роду конкурси і вікторини. В кінці кожної передачі ми просимо наших слухачів писати нам листи, неодмінно вказуючи у них свою професію, соціальне походження, місце роботи, вік і таке інше. Ми можемо передавати ці листи нашим розвідслужбам. Гадаю, що серед них обов'язково знайдеться, – у зв'язку з професією чи місцем роботи слухача, – дещо цікаве для розвідки.

Полковник Рочестер нарешті подав і свій голос:

– Цікава пропозиція. І що, вже зараз ви могли б передати нам такі листи?

– Звичайно, полковнику, – відповів містер Норт. – Вони навіть тут, зі мною.

Він підійшов до сера Елвіса і поклав перед ним тоненьку папочку, яку той підсунув ближче до Ірини.

– Мій референт подивиться ці листи, з вашого дозволу, сер.

– О, звичайно! – відповів директор радіокомпанії і сів на своє місце поруч з Іриною.

Після наради Ірина, пославшися на втому, поспішила додому. Те, про що вона почула, мало стати новим етапом у всій роботі школи і її самої як розвідниці.

Якби був зв'язок, вона неодмінно передала б усе почуте на Батьківщину. Адже там, вдома, навіть не здогадувалися ще про черговий підступний винахід ворога.

«Ач, що надумали! – жахалася Ірина. – Навіть листування використовуватимуть із шпигунською метою…»

Ірина прилягла на канапу і вкрилася теплим пледом, їй раптом стало холодно: чи то від того, що камін ще не розгорівся, чи від думок.