Опівнічні стежки

«Не можна розклеюватися, – умовляла вона себе. – Зараз я повинна, як ніколи, бути у повній формі і думати, думати про зв'язок…»

Богун. Його обличчя спливло в пам'яті одразу ж. Вірніше, не обличчя, а той його напружений і трохи здивований погляд, коли вперше побачив її у кабінеті Рочестера. Інтуїція професіональної розвідниці наштовхувала Ірину на роздуми про цю людину. Хто він, звідки? У тому, що Богун це той, за кого себе видає, Ірина була майже певна. Потрібні були факти, а де їх взяти.

А час ішов. На Батьківщині повинні дізнатися і про цю нараду міністра, і про багато чого-іншого. Зв'язок…

Відчуваючи, що потрапила у нерозривне коло, Ірина скочила з канапи і почала квапливо збиратися. Куди? Все одно… аби не втратити розум від цієї безвиході.

Злочин

Минуло кілька місяців, Андрій і Флора бачилися мало не щодня. І з кожним разом відчували, як потрібні вони одне одному.

Одного вечора, після довгої прогулянки вулицями міста, Андрій нарешті наважився запропонувати:

– Слухай, Флоро, дай тільки слово, що не подумаєш лихе і віритимеш мені до кінця!

Вона серйозно глянула на Андрія й урочисто кивнула:

– Слово честі!

– От і добре, підемо зараз до мене, зігріємось, поїмо і… поговоримо.

Андрій вів її за руку, примовляючи, а дівчина довірливо йшла за ним, вслухаючись в інтонації його голосу, в якому бриніли ніжність, турбота і доброта. Так колись у дитинстві говорила з нею тітка Маня…

– От ми й прийшли! – зупинився Андрій біля старого будиночка.

Вони піднялися сходами на ґанок, і Андрій відчинив своїм ключем двері.

– Заходь, не бійся! – лагідно підштовхнув він дівчину, що ніяково забарилася на ґанку. – Вдома нікого немає.

– Я і не боюсь! – хоробро відказала вона і ступила на поріг. – А де ж твої?

– У мене є мати, Флоро, яка живе в селі, а от батько, на жаль, загинув…

Андрій включив настільну лампочку під зеленим абажуром, і вона висвітлила у суцільних сутінках кімнати невелике коло, створюючи той затишок, коли хочеться тепла, ніжності і довіри. Очі дівчини світилися невимовною радістю і спокоєм і здавалися бездонними. Андрій сказав про це Флорі, перебивши її на півслові.

– Та ти мене зовсім не слухаєш! – образилася дівчина.

– Слухаю, – заспокоїв її Андрій. – Слухаю і милуюся тобою.

– Я тобі подобаюсь?

– Дуже! – Андрій зніяковів, не наважуючись продовжити далі, і Флора, відчувши це, ніжно провела рукою по його густій скуйовдженій чуприні.

Вона сиділа на широкому дивані, підібгавши ноги і закутавшись у теплу пухнасту хустку. Їй було тепло і затишно, вона заплющила очі, і їй раптом здалося, ніби підхопила її якась хвиля і понесла, стиха заколисуючи.

Флора нахилилася до Андрія, який примостився навпроти на низенькому стільчику, не чекаючи від себе такої сміливості, запитала:

– Ти… любиш мене?

Замість відповіді Андрій притягнув її до себе і зарився обличчям у її пишне м'яке волосся. Біг часу зупинився. Підсвідомо він відчув, як щось ніжне і тепле ковзнуло по його щоці і приникло до пересохлих губ. На мить перехопило подих. Але це і протверезило. Він обережно відсунув дівчину від себе і глухо сказав:

– Тобі, мабуть, вже час, Флоро? ходімо… – Він встав і засвітив верхнє світло.

– Так, звичайно… – У голосі дівчини забриніли сльози. – Ти женеш мене?

Андрій рвучко обернувся і, побачивши ображене обличчя, посміхнувся:

– Як ти можеш так говорити, дурненька! Я стільки мріяв про такий вечір… Просто вдома в тебе хвилюються, що тебе довго немає.

– Хто там хвилюється! – махнула вона рукою.

– Добре, залишайся, – подумавши, сказав Андрій.

Він постелив їй на дивані і пішов до другої кімнати, розстелив своє ліжко і знову зайшов до Флори, що вже лежала, натягнувши ковдру до самого підборіддя.

– Я забув сказати тобі на добраніч!

Дівчина підвелася на ліктях, потерлася щокою об його руку і тихо сказала:

– Не залишай мене, добре? Я буду любити тебе завжди-завжди…

* * *

Андрій відчинив хатні двері і одразу відчув запах смаженої картоплі. Потягнув носом повітря і застогнав:

– А пахне як!… Жінко, їсти хочу смертельно!

Флора вибігла з кухні і обвила його шию руками:

– Все готово, любий, зараз подаю на. стіл.

Андрій пригорнув дружину до себе. Подивився в її бліде обличчя, на якому вже лежала печаль майбутнього материнства, і запитав:

– Як почуваєш себе, рідна?

– Нічого, все гаразд.

– А день сьогодні – мов на замовлення! Теплий, легкий, по-справжньому весняний…

Андрій поцілував дружину і заспішив митися. Він дуже хотів приховати від Флори свій розтривожений украй настрій.

А нервувати було від чого. По дорозі додому його, зупинив якийсь парубійко і гугняво протягнув:

– Е-е… начальнику, чи маю я честь говорити з Андрієм Чорнобаєм?

– Маєш, – відповів Андрій, зупиняючись.

– З вами хоче поговорити одна… поважна особа.

Андрій замислився на мить, чи варто йти, потім махнув рукою:

– Давай сюди свою «поважну особу».

Хлопець потягнув його за рукав пальта.

– Пройдіть, прошу ласкаво, сюди. – І пірнув у темне підворіття.

Після денного світла очі ще не встигли звикнути до темряви, як за спиною почувся знайомий голос:

– Андрій Чорнобай! Р-радий вас бачити у повному здоров'ї та у с-сімейному щасті.