Опівнічні стежки

Сергій теж помітив підвищений інтерес до себе з боку Ірини і не злякався, а, навпаки, зрадів цьому. Внутрішнє відчуття підказувало, що референтка цікавиться ним недарма, а помічені нею дрібнички, що навмисне дозволив собі Сергій, не викликали ніяких обмежень ні в школі, ні в побуті. Отже, зробив висновок Чигрин, ним цікавиться лише вона, а не керівництво школи.

Богун впевнився, що за Кабардіною немає нагляду, і тепер чекав дозволу генерала Микитенка вийти з Іриною на зв'язок. А поки вирішив укріпити місіс Ірен в її сумнівах щодо себе і якось під час чергової автомобільної прогулянки розповів їй про свої книжкові розвідки.

Ірина тоді всміхнулася і по-доброму сказала:

– Ви, містере Богун, нагадуєте інколи дитину, що вперше потрапила у великий світ. Ну, чим можуть вам подобатись ці низькопробні комікси?

– Не. скажіть, місіс Ірен! – гаряче заперечив їй Чигрин. – Комікси і детективи, хай це вас не дивує, малюють досить вірну і об'ємну картину суспільства, яке їх випускає. Після знайомства з подібними виданнями можна цілком об'єктивно судити про мораль, звичаї і навіть побут тої чи іншої країни. До того ж, – Богун з комічним виразом підняв вгору палець, – я цікавлюсь не тільки коміксами і детективами. Серед літератури подібного роду часто зустрічаються справжні шедеври!

Ірина зацікавлено подивилася на нього й спробувала підтримувати розмову.

– Це вже щось нове, ви мене інтригуєте. Невже й справді вам не шкода витрачати час для вивчення особливостей суспільства?

– Ось, наприклад, нещодавно, – Богун повільно за» курив, – в одній букіністичній крамничці я натрапив на цікаву книжку – «Історія морського піратства». Чули про таку?

– Здається, чула. Написав її якийсь француз.

– Ні, книга написана голландським автором ще на початку вісімнадцятого століття. Так от, в ній ідеться про наймогутніших піратів за всі часи існування флібустьєрства! На жаль, видання старовинне, дуже дороге, і я не можу його придбати. Та й хазяїн крамнички не дуже поспішає з ним розлучатись, тримає для заманювання любителів пригод. Ось я й ходжу навколо неї, як кіт біля салс!

Вони розсміялися. А Ірина подумала: «Чому він згадав про цю книжку? Може, помітив, що за ним стежать, і пробує якось виправдатись?»

А Богун, здавалося, захопився розмовою на цікаву для нього тему і продовжував:

– У мене з власником цієї крамнички склалися добрі стосунки. Я купую у нього книжки, а коли прочитаю, за півціни віддаю назад. А за це він дозволяє мені інколи взяти до себе на вечір «Історію морського піратства».

«Ось ти й виказав себе! – подумала Ірина. – Мабуть, саме так здійснюється зв'язок з кур'єром або навіть з самим шефом. Треба неодмінно перехопити книжку після того, як він знову поверне її до крамнички». Вона байдуже позіхнула і прикрила очі довгими віями.

Богун, помітивши, що співрозмовницю перестала цікавити тема розмови, збільшив швидкість, й за кілька хвилин вони були вже у місті.

Через два дні Ірині повідомили, що книга знову у Богуна. І як тільки він повернув її, до крамниці під'їхав розкішний «ролс-ройс», з машини вийшов хирлявий молодий чоловік у помітно нетверезому стані і, недбало обіпершись на прилавок, втупив у власника крамниці баранячий погляд.

– Шановний! – вимовив він нетвердо. – Ви маєте честь бачити перед собою справжнього любителя літератури. У мого батька, – високородний хам зробив широкий жест рукою і ледь втримався на ногах, – у мого батька – п'ять тисяч томів!

– Така бібліотека робить честь кожному джентльменові, сер! – ввічливо зауважив власник крамниці, про всяк випадок поглядаючи на полісмена, що стовбичив на другому кінці ринку.

– Так от! – Молодик зробив кілька кроків у глиб крамниці. – Я знаю, що у вас є книжка, яку я обов'язково повинен купити. Де вона?

– Яку ви маєте на увазі, сер? – послужливо підбіг до нього дідок.

– Хіба я вам ще не сказав?

– Не мали честі, сер!

Молодик озирнувся навколо і, угледівши в глибині крамниці на столі солідний том у старовинній палітурці, ткнув на нього пальцем:

– Ось цю!

Дідок розгубився і почав мимрити:

– Але один поважний джентльмен вельми просив мене не продавати цю книжку, і потім я сам…

– Мене це не обходить! – заявив хирлявий покупець і витяг гаманець, з якого стирчали крупні банкноти. – Скільки?

– Але я сказав вам, що книга не продається! – зовсім розгубився старий.

– Скільки? – загрозливо повторив молодик, наступаючи на дідка.

– Я н-не знаю, м-мабуть…

Молодик бридливо кинув старому кілька банкнотів і, похитуючись, пішов з книгою під рукою, стиха бурмочучи під ніс:

– І навіщо їй знадобився цей мотлох…

Коли розкішний «ролс-ройс» відкотився від крамниці, Богун, що сидів у своєму «ягуарі» віддалік і спостерігав у бінокль всю картину, розсміявся і сказав:

– А рибка таки клюнула… Тепер трішки терпіння, і шановна місіс не забариться знайти мене…

Ірина взяла з рук молодика важкий том і поволі пішла до себе, залишивши того у повному нерозумінні.