Опівнічні стежки

Зайшла до своєї спальні, закрила двері на ключ, обережно поклала книгу на туалетний столик і кинулася горілиць на ліжко. Їй тепер не треба було поспішати. Вона інтуїтивно відчувала, що саме в цій книзі знайде доказ своїм здогадкам.

День за днем згадувалися дні роботи з Рочестером у розвідшколі. Вона доклала чимало зусиль, щоб всі його ретельно підготовані операції якнайчастіше зазнавали краху і щоб у його босів усталилася думка про його професійну непридатність. Зараз Рочестер був на грані відставки, і вона ламала голову, як йому допомогти втриматись, щоб не випустити з рук контролю над роботою школи.

Ірина встала з ліжка, взяла книгу в руки, старанно промацала і перегорнула кожну сторінку. Нічого. Вона взяла ніж для розрізання паперу, нагріла лезо над вогнем свічки і провела по краю першої, а потім другої палітурки. Остання з них легко розклеїлася, на столик випав невеличкий папірець. Ірина піднесла його до вогню і прочитала не зовсім зрозумілі для себе рядки: «Діду від Онука. Подарунок одержав, зрадів йому невимовно. Буду діяти за вказаною інструкцією. Шлю палкий привіт Дядькові».

Ірина полегшено зітхнула. Її розрахунки виявилися вірними, але прочитане мало що дало. Припустимо, що Онук – це Богун. Тоді хто такі Дід і Дядько? І який такий подарунок одержав Онук, що так йому зрадів? Врешті-решт це не дуже цікавило Ірину. Для неї був важливим сам факт подвійного життя Богуна. «Де б він зараз мав бути?» – подумала вона і подивилася на годинник. Стрілки показували третю годину ночі.

– Нічого, – сказала вголос Ірина, – тепер уже нема куди поспішати…

Наступного дня після закінчення занять вона підійшла до Чигрина і дружньо запропонувала:

– Чи не маєте наміру сьогодні, містере Богун, здійснити свою традиційну прогулянку на «ягуарі»? Сер Елвіс погано себе почуває, а я не хочу суботнього вечора залишатися на самоті…

«Починається!» – подумав Сергій і поспішив завірити місіс Ірен, що буде щасливим прислужитися їй.

– Поїдемо одразу чи ви спочатку хочете повечеряти? – запитав він.

– Їдьмо! – рішуче сказала Ірина і першою заспішила до виходу.

– Сьогодні чудовий вечір, чи не так, місіс? Світлий, зоряний… Перший такий за всю зиму. І поруч прекрасна дама, навіть важко повірити!

Сергій вів машину на шаленій швидкості і, щоб якось приховати свою схвильованість, робив вигляд, що уважно слідкує за дорогою. Ірина сиділа поруч мовчки, як завжди, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння. Зовні вона була абсолютно спокійна, і Сергій навіть позаздрив: «Ну і витримка!»

Здавалося, ніщо, окрім навколишнього краєвиду, її не цікавить. Дорога збігла з невисокого пагорба і перерізала простору оболонь, порослу зрідка розлогими деревами.

– Яка красива місцевість… Подивіться, он там, ліворуч, така мальовнича група дерев.

– Я бачу. Зупинимось?

Ірина вийшла з машини, і Сергій пішов попереду, прокладаючи дорогу по мокрому ніздрюватому снігу. У голові несподівано промайнула думка: «А якщо задумає стріляти, що тоді?…» І нараз відчув на потилиці холодок металу.

– Стій! Руки вгору! – спокійно наказала Ірина.

«Ого, круто забирає!» – подумав Сергій і удавано здивованим тоном запитав:

– Що трапилося, місіс Ірен?

– Нічого особливого, шановний містере Богун. Зробіть п'ять кроків уперед і поверніться до мене!

Сергій слухняно виконав наказ.

– Даруйте, місіс, але на вашій совісті буде мій нежить.

– Нічого, я знайду, чим виправдатись, – запевнила його Ірина. – До того ж може статися так, що ви не встигнете захворіти.

– Не говоріть дурниць, шановна мадам, це треба буде якось пояснювати.

– Не хвилюйтесь, я поясню. Хто ви такий?

– Богун, невже ви забули?…

– А ще?

– Моє справжнє прізвище ви знаєте не гірше від мене.

– Це добре розроблена легенда, а я питаю ваше справжнє прізвище і пояснення деяких дій!

Богун усміхнувся й іронічно глянув на Ірину.

– Ну, добре, вибачте, я і справді забула, що вам не звикати до небезпеки… Поговоримо інакше…

Вона витягла з кишені папірець, що знайшла в книзі, й показала Богуну.

– Це вам знайоме?

Сергій вдоволено усміхнувся:

– Знайшли-таки… Честь вам і хвала, Ірино Олександрівно. А мені, здається, нежить забезпечено. «Стежками йдуть опівночі», – сказав він нарешті першу частину пароля.

Ірина ступила крок уперед і, ніби наштовхнувшись на невидиму перепону, прикрила очі руками.

– «А повертаються вдень, коли сяє сонце», – глухо вимовила вона другу частину пароля, випустила з рук пістолет і пішла назустріч Богунові.

Останнє

Містер Уїлкінз розтягнув губи у звичній доброзичливій посмішці і сказав:

– Міністр уже чекає на вас…

Від того, що особистий секретар міністра не додав обов'язкового «сер», Рочестеру стало не по собі. Це тільки утвердило його у передчутті, що розмова буде не з, приємних.

Сер Елвіс розумів, що останнім часом він скочується у безодню, і зупинити цей процес було вже не в його силах. Школа явно не виправдовувала сподівань керівників розвідки.

Рочестер був готовий до того, що розмова з міністром ні до чого хорошого не приведе, і пішов до дверей кабінету, як на дибу.