Опівнічні стежки

– Та скоріше б, а то на землі життя стало, мов у геєні вогненній. З чим прийшов, сину мій?…

– Я повертаюся до краю, святий отче, і знаю про тяжке горе, що спіткало вас тут. Хай береже господь пана Беня! Чув, йому вдалося вислизнути з цупких рук працівників безпеки?!

– Не нагадуйте мені про них! – скрикнув отець Ювеналій, хапаючись за серце. – Ще накличете – біду на мій дім…

– Ой, та чого ви так боїтесь, отче! – знову всміхнувся Сергій. – Зв'яжіть мене з Бенем, я мушу передати йому вказівки полковника Рочестера.

– Ну, що я можу знати, добродію! Пожалійте мене, старого! Дайте дожити до днів благословення… – знову заскиглив отець.

– Невже ви не маєте з Бенем ніякого зв'язку? – недовірливо запитав Сергій.

– Як перед богом, сину мій, як перед богом…

На такий прийом Сергій, правду кажучи, не чекав. «Невже доведеться ні з чим повертатися додому?» – подумав він, помітно засмутившись.

– Що, сину мій? Тебе засмутила моя відповідь?

– Ще й як, отче. Виходить, що я не виконаю найголовнішу частину мого завдання – не зв'яжуся з Бенем і не перекажу йому вказівки пана полковника… Навіть не знаю, що й робити.

– Не сумуй, сину, на все воля божа. А я нічим не можу зарадити. – Ювеналій, явно нервуючи, чекав, коли, ж нарешті піде від нього цей небажаний і небезпечний гість.

Чигрин підвівся і розгублено розвів руками:

– Ну, коли не можете…

– Так-так, іди, сину, хай тобі господь допоможе. – Отець мало не силоміць випроваджував Сергія. Коли ж той взявся за ручку дверей, запитав – А чи довго ще пан пробуде у Щеціні?

– Боїтеся, що знову прийду? – засміявся Сергій. – Не хвилюйтеся, завтра вранці поїду.

Він вийшов від священика у далеко не райдужному настрої. Ось і обірвалася остання ниточка. Що ж робити? Чигрин перебрав у пам'яті все, що розповіли йому польські товариші з приводу розгрому проводу, але у цих даних не було нічого, за що можна було вхопитися. Бень зник, мов розчинився.

Сергій ішов вулицею, похмуро дивлячись собі під ноги.

«Погано, дуже погано, – думав він на ходу. – Бень небезпечний ворог, і його треба якнайшвидше знешкодити».

Наступного ранку Сергій прокинувся пізно, з важкою головою, вкрай незадоволений собою і навколишнім світом. Босоніж пройшов до ванної кімнати. І раптом боковим зором помітив на підлозі біля вхідних дверей невеличкий конверт. Квапливо схопив його, розірвав. У конверті була записка:

«Вам неодмінно треба бути в Елку, де вас знайде друг». І все. Але для Чигрина це було справжнім подарунком. «От тобі й святий отець!» – радів Сергій, швидко одягаючись.

Він вийшов на вулицю і, ледве стримуючись, щоб не бігти, попрямував до телефонної будки. Сергій повинен був попередити польських колег про свій від'їзд до Елка…

Містечко Елк було невеличким і затишним, яких багато на польській землі. І тільки раз на рік розмірена течія міського життя вибухала гучним ярмарком. Сергій ішов вулицею до єдиного у місті готелю і у всьому бачив прикмети скорого початку ярмарку. Він мимоволі зазирав у кав'ярні і відчинені вікна будинків, сподіваючись побачити знайому фігуру. Але Беня ніде не було. Картаючи себе за гарячковість, він прийшов до будинку приїжджих, що гучно називався готелем.

– Яка кімната буде панові до вподоби? – гостинно запитала його хазяйка будинку. – Нехай пан поспішить з вибором, бо скоро у місті не залишиться жодної вільної. Ярмарок!… – Вона привітно всміхнулась Сергію і дала ключ.

– О, я у вас надовго не затримаюсь! – запевнив її Чигрин. – Мабуть, поїду ще на початку ярмарку…

Але він помилився. Спливали дні, а до нього так ніхто і не звернувся. Сергій регулярно ходив снідати, обідати і вечеряти у невеличку кав'ярню, що була якраз навпроти будинку для приїжджих.

Чигрин встиг не тільки покуштувати всі страви, що були у ній, а й перезнайомитися з усіма постійними відвідувачами кав'ярні і з самою господинею – повновидою білявою панею Зосею. Він так сподобався їй своїм апетитом і мужнім виглядом, що пані Зося не втрималася і повідала йому історію про те, як сильно вона кохала одну людину, як довго чекала на неї, і ось нарешті – о щастя! – пан повернувся до неї.

– А чому ж ви його ховаєте? – співчутливо запитав Сергій.

Хазяйка зашарілася, але відповіла:

– Справа в тому, що ми ще не були у костьолі…

Чигрин запевнив її, що то все – забобони старих людей, і побажав щастя у сімейному житті.

На сьомий день перебування в Елку Чигрин, як завжди, прийшов до кав'ярні поснідати. Не встиг він узятися до яєчні з салом, яку так вправно вміла готувати пані Зося, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Сергій спокійно підвів голову і… зустрів насторожений погляд Беня. Про те, що це був саме він, Сергій здогадався одразу, хоча Бень. завів широку, як лопата, бороду і був одягнений, як справжній мешканець провінційного містечка. Беня видавали тільки очі, які так запам'яталися Сергію під час численних розпитувань.

– Сиди на місці! – наказав Бень. – За тобою нікого нема?

– А то б ви підійшли, коли б хтось був! – у тон йому відповів Сергій. – Мабуть, недарма сім діб маринували мене тут.

Бень присів на стілець поруч і посміхнувся, вишкіривши великі жовті зуби.