Опівнічні стежки

– Не йди за мною! – гримнув на нього Лящ. – Плутаються тут всякі під ногами…

Маців спокійно глянув на зверхника і повернувся до машини. Лящ хотів було зупинити його, але махнув рукою і самотньо почовгав на третій поверх. Плечі його по-старечому обвисли.

«Отже, підкоряйся тепер цьому молокососу! – пожалів себе Лящ. – Коли б не його фунти, я б йому показав, хто головний у проводі! Треба якось виправляти становище…»

Розмірковуючи так, він повільно піднімався сходами. Біля дверей довго нишпорив по кишенях у пошуках ключа, поки нарешті не сплюнув від злості і не подзвонив. Востаннє у своєму житті.

* * *

– Важко дихаючи, Ірина переповзла контрольну смугу і повернула голову до провідника, якого було ледь видно у глибокій темряві.

– Далі самі, за маршрутом, – долетів до неї шепіт. Вона махнула рукою на знак того, що зрозуміла його, і скочила на ноги. Це вже була її Батьківщина. Але за умовами операції, яка ще не скінчилася, Ірина мала йти так, щоб не викликати підозри у тих, хто лишався по той бік кордону.

«Я вдома, вдома!» – співала її душа. А сама вона сторожко пересувалася, легко і швидко долаючи відстань від одного дерева до другого.

Дихати ставало дедалі важче, і вона присіла під кущем, щоб хоч трохи відпочити. Раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь руку. Ірина хотіла підвестися на ноги, але людина, що зупинила її, швидко схилилася до неї і затулила їй долонею рота. Тільки тепер Ірина розгледіла, що то прикордонник.

– Тихше! – прошепотів у саме вухо юнак. – Свої… ідіть за мною.

Вони швидко подолали кількасот метрів. Нарешті – прикордонник підняв руку, наказуючи їй зупинитись, а сам підійшов до дерева і витяг із дупла польовий телефон.

– Алло, товаришу полковник, – сказав він стиха у трубку. – Говорить пост номер одинадцять. Все в порядку, вона зі мною…

– Хто ваш полковник? – запитала Ірина, коли вони знову рушили вперед.

– Полковник Василенко! Хіба ви не знаєте?

* * *

А через два дні всі учасники операції зібралися в кабінеті генерала Микитенка, щоб підсумувати роботу багатьох людей протягом тривалого часу.

У кабінеті зустрілися люди, яких зв'язували любов і відданість Батьківщині, віра в почуття дружби і священний обов'язок.

– Увага, товариші, починаємо! – постукав олівцем по столу генерал Микитенко і оглянув стіл засідань. Перед ним сиділи Сергій Чигрин, Олексій Петрович Василенко, Ірина Кабардіна та інші учасники операції.

– Невимовну радість відчуваю я, друзі, дивлячись на вас сьогодні. Пробачте мені за такий неофіційний початок…

Всі заворушилися, а Микитенко нахилив голову і провів рукою по чорному колись волоссю:

– От бачите, вже встиг і посивіти, поки нарешті побачив усіх вас. разом у моєму кабінеті.

Генерал замовк, пильно вдивляючись в обличчя присутніх.

– Та й у вашому волоссі додалося сивини…

Ірина мимоволі торкнулася білого пасма у своїй зачісці.

– Отже, товариші, настав час підбити підсумки. Складна операція підійшла до кінця. Тривала вона чимало часу. Географія її теж досить широка – від західноукраїнських земель до столиць західноєвропейських країн.

Генерал, як завжди, чітко викладав суть операції, глибоко аналізував зроблене, зупинявся на помилках. Особливо підкреслив результати спільних дій радянських і польських органів безпеки.

– І тут ми повинні, – голос Микитенка пом'якшав, зазвучав якось по-домашньому, – красно дякувати майору Сергію Петровичу Чигрину, який під час свого перебування у Польщі не тільки виявив зв'язки і явки, а й допоміг польським товаришам розшукати Беня. Я повинен окремо відзначити надзвичайно плідну і героїчну діяльність Ірини Олександрівни Кабардіної, яка в 1943 році вступила у боротьбу і ні на крок не відступила, незважаючи на винятково складні умови. Матеріали, здобуті нею, будуть ще довго розбиратися і вивчатися. Хочу повідомити, що і майора Чигрина, і капітана Кабардіну представлено до високих урядових нагород.

Ірина і Сергій встали, і в кабінеті на якусь мить запала схвильована тиша.

– І останнє, товариші, – сказав Микитенко. – Боротьбу з українським націоналізмом не можна вважати завершеною, тому що у мюнхенському лігві ще залишилися гендлярі від політики. Вони далі плестимуть мережу зради і підступності проти нашої Батьківщини… На вимогу нашого старого знайомого полковника Рочестера Андрій Чорнобай, який вчасно «відійшов» від Утяя і продовжує ревно «служити» своїм закордонним господарям, повинен повернутися до розвідшколи і доповісти йому про те, що місіс Ірен себе добре почуває і передає йому вітання. А далі, – генерал помовчав хвилину, – далі Андрієві доведеться продовжити її справу там.

– Отже, знову в бій, – тихо сказав Василенко, відчиняючи кватирку.

* * *

– Не страшно? – запитувала Ірина у Андрія Чорнобая.

– Ні! – твердо відповів хлопець. – От коли я був сам, тоді справді було страшно. А тепер…

Він не договорив, але їм було ясно, що він хотів сказати.

– От і добре! – обняв Андрія за плечі Олексій Петрович. – А ми вдвох з Іриною Олександрівною і твій син чекатимемо на тебе… Дуже чекатимемо!

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

Повість-хроніка