Опівнічні стежки

Героям чекістам,

живим і мертвим -

присвячую

Автор

«Ваша думка, колего Міллер!»

Старий кравець задоволено примружився, віддаючи новеньку сукняну гімнастерку Паулеві. Все було припасовано як слід, і кубики на петлицях тьмяно виблискували на темно-захисному тлі комірця.

– Ти, старий, наче все життя шив на більшовиків, – реготнув Пауль, натягаючи на широкі плечі гімнастерку лейтенанта Червоної Армії. – Хоч сьогодні в Москву…

Збираючи нитки зі столу, Вернер Хознер посміхався. Скільки він перешив на своєму віку обнов для панів офіцерів! Аби його старі, пожовклі від тютюну пальці могли розповісти! Згадали б вони і тверді – постав, як хочеш! – кайзерівські мундири, і крилаті офіцерські пелерини перших повоєнних років, і коричневі сорочки штурмовиків, і сині й сірі мундири шуцманів-поліцаїв… А втім, чому це пальці мають розповідати? Бо язикові Вернер нізащо не дозволить базікати про роботу останніх років. Недарма ж він уже давно носить скромний солдатський одяг… О, Хознер уміє мовчати!

Справді, що знає цей хвалькуватий молодик про долю творінь старого умільця? Хто й куди поїхав з цієї майстерні в елегантних мундирах французької армії? Куди поділися отакі молодики, надягнувши барвисті, наче опереткові, мундири королівської югославської армії? Мовчазні німецькі офіцери, перетворившись з його, Хознера, допомогою на угорських уланів чи болгарських піхотинців, англійських моряків чи турецьких (і таке бувало!) сержантів, ішли звідси, загорнувшись у плащі, в глупу ніч, і мало хто з них, мабуть, повертався до Берліна! Вернер Хознер, в усякому разі, ніколи більше їх не бачив… От тільки рік тому зустрів на вулиці бравого майора з розсіченою рубцем щокою, який відповів на солдатське привітання і навіть ледь помітно (чи це здалося?) підморгнув Хознерові… Старий аж спіткнувся, побачивши цього здорованя на людній берлінській вулиці, і миттю пригадав ту серпневу ніч тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Тоді обер-лейтенант з покаліченою щокою (їй-бо, був він тоді лише обер-лейтенантом!) приміряв у майстерні новенький мундир польського надпоручика… Хвалив тоді Вернерову роботу і лаяв надто просторий кашкет – конфедератку. Тоді він і ще четверо, одягнені у мундири польських офіцерів, пішли від Вернера на світанку, а через тиждень Хознер прочитав у газетах сердите повідомлення про нечуване нахабство поляків, які вчинили напад на німецьку радіостанцію у Глейвіці… Отак почалася тоді війна з Польщею, і Вернер навіть удома не насмілився розповісти про свою страшну підозру – чи не в його мундирах нападали тоді на німецьких солдатів оті «поляки»?

Згодом Хознер заспокоївся. Не його, скромного військового кравця, то справа! У ці важкі часи треба вміти мовчати. Вже кілька днів там, на сході, війська фюрера переможно топчуть землю Росії. А він, Вернер Хознер, удень і вночі гарячково шиє різні російські мундири… Він озирнувся навкруги, наче цього душного липневого вечора вперше побачив своє робоче місце. Вже смеркало, і звідкись долинав бадьорий марш.

Він увімкнув світло. У невисокому, але просторому приміщенні військової кравецької майстерні засяяли лампи-тарілки, що на довгих шнурах звисали над порожніми столиками. В темних кутках ховалися манекени з новенькими випрасуваними мундирами вермахту, невидними стали недошиті мундири на сірих стінах. Лише новенька форма радянського міліціонера вирізнялася своїм кольором. На комірі – по два трикутнички на блакитних петлицях, а портупея недбало кинута через плече.

… Пауль повернувся перед великим дзеркалом, дужче затяг пояса на животі, розправив плечі.

– Чим не Іван Іванович? – спитав жартома, зиркнувши на Вернера. Старий, прислухаючись до маршу за вікном, похитав головою.

Марш загримів дужче. Пауль не втримався, трохи відхилив масивну штору, визирнув. Попід вікнами, карбуючи крок, проходив стрій німецьких солдатів. Вони у повній викладці, в касках, з автоматами на грудях. Пауль дивився на них, проводжаючи поглядом сірі ряди. Підморгнув кравцеві:

– На Східний… Уявляєш, якби я зараз… перед ними. – Він зареготав, показуючи на свою форму.

Кравець мляво посміхнувся.

Пауль раптом виструнчився. У дзеркалі побачив, як розчинилися двері й увійшли троє – штурмбанфюрер Санднер, високий, огрядний, з маленькими очима, та рухливий, світлоокий гауптштурмфюрер Ролінг. Вони в мундирах з орденами. А за ними – чоловік у цивільному. Це майор Міллер, який щойно приїхав з Києва. М'яким рухом він пригладив ріденьке волосся, гостро поглянув навколо. Помітивши міліцейську форму на манекені, попрямував туди.

Тихо рипнули двері – це вийшов старий кравець. А Міллер, не дивлячись на Пауля, помацав міліцейський мундир, підкладку, ткнув пальцем у нагрудну кишеню. Санднер і Ролінг з цікавістю спостерігали. Міллер ворухнув губами, але промовчав, і тоді штурмбанфюрер. спитав:

– Щось не так, колего?

Міллер, потерши за звичкою підборіддя, хитнув головою:

– Свисток не забудьте…

Підійшов до Пауля.

– Прізвище, частина?