Опівнічні стежки

Міллер попрощався, вийшов. Генерал натиснув кнопку.

– Санднер тут? Кличте. – І, недбало відповівши на привітання штурмбанфюрера, запитав: – Що нового з Києва?

Санднер мовчки вийняв з портфеля фотографії, поклав на стіл. Сухі руки генерала потяглися до фото: кремезний чоловік переходить вулицю. Ось він кидає листа до поштової скриньки… Розглядає афішу… На базарі копирсається у купі металевого мотлоху…

– Що відомо про цю людину?

– Ще недавно він був у формі чекіста, а тепер ходить у цивільному… Це – у воєнний час.

– Ще?

– З трамвая виходить останнім, сідає теж. У прохідному дворі оглядався.

– Дрібниці… – Генерал відкинувся у кріслі, пильно поглянув на Санднера.

– У комплексі вони дещо дають. На базарі радіодеталі…

– Що ж, по-вашому, більшовики не забезпечать своє підпілля раціями?

– Забезпечать, звичайно, але ж у цього чоловіка є смак до радіосправи. Це вже важлива риса.

– Прізвище, ім'я, зв'язки, друзі?

– Вивчаємо, гер генерал, – обережно мовив Санднер. – Наш Бруно…

Генерал махнув рукою.

– Ваш Бруно – ледар. А Пауль – боягуз. Я не бачу справді цікавих матеріалів про більшовицьке підпілля. Попереджаю: за першу ж диверсію у Києві спитаю з вас, Санднер! Отож старайтеся сьогодні! Скільки, до речі, днів цим фото?

– М-м… Щось близько тижня.

– А точніше?

– Шість днів, гер генерал… Зв'язок утруднений, навколо міста – важкі бої.

– Що у вас ще є?

– Армійська розвідка запеленгувала кілька виходів у ефір, схоже на проби короткохвильових рацій у місті. Є підстави думати, що в одному з будинків у центрі міста готується запасна явка: завезено продукти, якийсь ящик, можливо, з рацією. Ведемо цілодобове спостереження за управлінням НКВС… Якщо дозволите, гер генерал, хочу запитати, чи безпечно розміщати в місті школу Міллера? Надто примітне місце…

– Саме на це й розраховуємо, Санднер. Розвідшкола в Києві – це абсолютно несподівано і тому добре! А за безпеку Міллера і його школи відповідаєте ви, Санднер.

Санднер вклонився.

Останній огляд сил

Обшарпана, густо вкрита пилюкою півторатонка, на якій ледве вміщалися три «їжаки» із рейок, сердито прогуділа під самим Романовим вухом. Він одскочив, помітивши у куряві круглі від гніву очі водія, усміхнувся. На зубах зарипів пісок, спека стала ще нестерпнішою. В очах теж різало.

Роман витер обличчя брудним носовичком, похитав головою. «Скажений… А втім, хто тут сьогодні спокійний?» Він оглянув поле на знайомій околиці міста, довгі ланцюжки жінок, стариків, дітей. Дорослих чоловіків було зовсім мало. Люди вперто вгризалися у суху землю, копаючи довгий і глибокий рів. У котрий вже раз Роман подумав і жахнувся: «Скільки поту і сил коштує кожен метр цих перешкод, а німці, можливо, обійдуть їх десь стороною». Пригадалися слова з якоїсь давньої лекції: «Війна – це насамперед піт і праця…» Роман озирнувся і придивився до кількох дівчат, які, надриваю: чись, тягли «їжака» на край рову. Перш ніж подумав, що робить, схопився за теплий, жорсткий край рейки, потяг разом з дівчатами. Вони настільки стомилися, що навіть не звернули на нього уваги, не зраділи, не пожартували…

– Не штовхай, а тягни на себе, – порадив він білявій молодиці навпроти. – От так, бачиш… – І відійшов, витираючи чоло й оглядаючи наступного «їжака».

Та в цю мить хтось боляче штурхонув у плече. Роман підвів очі і побачив знайоме обличчя Сіренка – лейтенанта з сусіднього відділу. Той нічого не сказав, лише щось пробурмотів, наче вибачався за те, що штовхнув. Але Роман і без слів зрозумів, що хотів сказати йому Сіренко: «Хіба ти тут для того, щоб «їжаки» тягати? Не забувайся, Романе…»

Вже йдучи від дівчат, збагнув, чому тут опинився Сіренко. «Це вже комісар потурбувався. Наказав оберігати мене».

Він пригадав ранкову розмову з комісаром державної безпеки Сенченком, у зв'язку з чим і опинився на цій околиці. «У Берліні, звичайно, врахують, що радянська контррозвідка залишить у Києві добре підготовлених розвідників, і захочуть заздалегідь зробити все, щоб знешкодити їх. Тим важливіше підготуватися як слід. Перевір усе сам, Романе, остання можливість».

І хоча Романа цікавила насамперед група, її явки, зброя, настрій, знання обов'язків, – він не міг не фіксувати у своєму серці загальної картини горя жителів столиці республіки. Кожна мимохідь побачена сценка, навіть випадкова розмова і зустріч клали ще один пекучий рубець на серце… Не було в ці дні в місті людей веселих чи хоча б просто байдужих. Натомість – одвертай гнів і ненависть до ворога, який наближався, біль за рідне місто, інколи страх і розгубленість. Та найчастіше – жорстока рішучість, грізний спокій.

Пригадав, як, шукаючи потрібну людину, потрапив до музею. Блискучий паркет був вкритий пилюкою і попелом, шматками паперу, соломою, дошками і вірьовками. Наче свіжі рани, бовваніли на голих стінах порожні рами від старовинних картин.» Старенький дідусь у сірому халаті ласкаво, мов живої, торкався пальцями плеча мармурової купальниці. Із зверхньою посмішкою дивився на старого кремезний старшина, обвішаний зброєю. Розпалюючи величезну самокрутку, гудів:

– Ніззя, папашо…