Опівнічні стежки

– Так у ній же ваги небагато.

– Ні, папашо, машина не гумова… А упакувати ж треба? – Старшина тицьнув йому великий годинник з ґратчастим покриттям. – Часу нема!

Старий, наче вперше побачив військового, підвів очі на старшину. Очі сердито блиснули:

– Тут палити заборонено!

– Що-о? – Старшина онімів від подиву, озирнувся на розгромлений зал. Але дідусь невблаганно пояснив:

– Тут музей.

– Музей?

– Так. Був музей, є і буде! – І знову благально: – Ніяк не можна взяти її? Це ж епоха Ренесансу…

Старшина, ретельно гасячи цигарку, заперечливо хитнув головою.

– А це можна? – Старий показав на гранату.

Старшина перепитав:

– Підірвати хочеш?

– Не зараз, звичайно…

– Замінувати, значить? Це можна. Але не гранатою, – терпляче і навіть якось ласкаво почав пояснювати старшина старикові, який продовжував погладжувати мармур. А потім, співчутливо зітхнувши, повернув до залу і сердито гукнув: – Костенко, до мене! І викинь цигарку, в музеї знаходишся…

… Роман пригадав цю випадково почуту розмову, тепло усміхнувся: «Чудовий старик! Все життя його у цих статуях, а він сьогодні про міну мріє…» І думав ще про одного, до якого прямував зараз. Яка ж його там чекає зустріч? Відомо, що старий Поліщук був колись розкуркулений. У Сибіру поховав дружину й сина. Чи погодиться допомогти чекістам у ризикованій операції? Довго радився з. комісаром, поки одважився розкрити все, що можна, старикові. Якщо вдасться – ой, який же «даруночок» чекає на гітлерівців!

Минувши гайок, Роман на узліссі раптом почув знайомий голос. З-за тину побачив незвичайну картину. На просторому подвір'ї якоїсь установи йшов концерт. Просто на землі розсілися бійці, ополченці, дівчата-зенітниці. Навіть дівчина-оператор звуковловлювача визирнула з вікна автобуса, зсунула навушники. Раптом вловила на собі чийсь погляд, повела очима – і побачила стрункого лейтенанта, який прихилився до паркана. Юнак підморгнув дівчині, вона сердито зиркнула в одвіт, повернулася до співачки. Але Пауль – а це він пробрався на шефський концерт до зенітників! – аніскільки не збентежений… Зараз розсердилася, через годину буде ласкавішою! Він чемно посунувся, даючи місце якомусь цивільному молодикові, що теж хоче послухати спів. А Роман подякувавши Паулеві, прислухався до знайомої арії.

Чудово співає Оксана Отрадна! Зникли кущі бузку, біля яких вона стоїть, перед очима слухачів спливли стіни старовинної іспанської таверни. І лише акомпаніатор час від часу неспокійно дивиться на небо.

Голос Оксани несподівано тоне в оглушливому витті сирени. Підхоплюються бійці з пілотками в руках, дівчина з автобуса з жалем насовує навушники, ховається у вікні. Розбіглися зенітники до гармат, тільки Оксана лишилася на місці. І вже не тугою про понівечене кохання, а гнівом і ненавистю забринів її голос…

А в небі розгорівся повітряний бій. Навколо кількох німецьких літаків крутиться яструбок. Ось він пірнув униз, потягши за собою димовий шлейф. І точнісінько такий же слід поповз по блакиті за одним із фашистських бомбардувальників…

«… Так ось яка ти, артистко Отрадна», – роздумував через кілька хвилин Роман, йдучи горбатою вуличкою. Він давно знав співачку, а от сьогодні вона, як і всі інші, постала перед ним у зовсім новому світлі… «Яку анкету, яке знайомство порівняєш з кількома хвилинами цього співу на злість ворогові, з цими сльозами? О, це наша, хороша людина!» – формулював для себе враження Роман.

Він знайшов потрібний номер на будинку, якусь мить повагався біля хвіртки, а потім рішуче ступив у садок. Тихенько пройшов стежкою і зупинився за спиною у господаря, який, низько схилившись, порався біля квітки.

Старий підвів очі на чужого, але не здивувався, нічого не сказав, тільки ще ретельні почав знімати паперовий попіл з яскравої троянди. Роман привітався:

– Добридень, Семене Семеновичу! Так, здається, вас?

– Так-так… – не підводячись, сердито відповів той. – Ось палять, палять. А навіщо палити?

– Що? – не зрозумів Роман.

– Папери в установах… Попіл усе місто вкрив. – Старий обережно подув на пелюсток. – Евакуація, хай їй біс!

Роман усміхнувся, уважно подивився на старого, запитав:

– А ви хіба залишаєтесь?

– А куди мені? Старий пень, тут догнию… – Він ніби й лагідно дивиться на Романа, але очі насторожені. – А вам, шановний, що? Розсади треба?

– Ні, я не за розсадою… Ось звідки я. – Роман простягнув старому своє посвідчення. – До вас Дуся вчора не заходила?

– До мене багато хто заходить… І Дуся була.

Роман глянув на годинника.

– Тоді, якщо не заперечуєте, поговоримо.

– Прошу, – гостинно показав старий на домівку.

– Ні, тут не вийде потрібної розмови. Хочу вам дещо показати, Семене Семеновичу. Ходімо, чекає машина.

Старий уважно подивився на нього, підвівся, обтрусив руки.

– Ходімо, шановний…

Вони вийшли на вулицю і мовчки пішли до сірої емки, що примостилася в тіні акації. У машині Семен Семенович мовчав. Не порушив мовчанки і Роман, аж поки не зупинились біля фарбованих, високих – без жодної щілинки! – воріт.

– Прибули, Семене Семеновичу. Це, звичайно, не ваш садок, але варто поглянути…