Опівнічні стежки

Обоє всміхнулися: адже вони вперше так зустрічаються. Взяв її за руку, злегка потиснув лікоть:

– Звикай на «ти»…

Вона дивилася на Романа і мимоволі порівнювала його з своїм Сергієм. Той теж був ставний, з широкими плечима і чистим, високим лобом. Як воно буде? Марія погано уявляла собі підпілля й усі надії покладала на свого керівника. Який же він? Добрий? Сердитий? Чи любить жарт? Хотілося довіритися цьому чоловікові цілком, адже ж від нього тепер залежало все: і її спокій, і боротьба, й саме життя…

Роман ще по дорозі продумав свою розмову з Марією, і навіть про її тон. Вона ж не знає його… Отже, абсолютна щирість і товариськість. Він для неї насамперед друг і побратим по боротьбі, а вже потім – начальник. Зрештою, цю жінку, якій, певно, трохи лячно вступати у групу, треба просто підбадьорити, показати, що поруч з нею – доброзичливі, сильні й мужні люди…

Вони одночасно озирнулися – і обох вразила дя дивна, мирна тиша, чарівна місячна ніч.

– Зовсім як у романах про любов: ніч, місяць, – пожартував він.

Але Марія – в тон йому:

– І навіть невдоволена теща, яка не злюбила зятя…

Роман зацікавився:

– А що? Мати воює?

– Плаче, сердиться. «Такий час, – каже, а ти заміж! Як же твій Серьожка? Ти ж чотири роки його чекала, а тепер…» Пояснюю, як ти звелів: «Звідти не повертаються, після арешту – жодного листа!» Ну й, звичайно, хвалю тебе всіляко…

– А вона?

– «Хороша людина зараз не жениться! – Каже: – Молодий, здоровий, чому не воює, чому лишається в Києві?»

– А твоя мати розбирається в людях…

– Дезертиром тебе хрестить, Романе! Може, сказати правду?

– Зачекай, можна буде – скажемо… – Він помовчав і додав: – Нелегко тобі буде, Марійко, але ж треба витримати. Для підпільника це страшніше за переслідування ворога – презирство чесних людей, які не знають про нас правди… Я, коли позавчора був у тебе вдома, виходячи, почув за спиною розмову твоїх сусідок у подвір'ї…

– Що вони казали?

– Щось не видно, щоб збиралась вона з Києва, мовляв. А інша додала: «Аякже… Вона тепер чекає! Все тепер пригадає! І тридцять сьомий рік, і свого чоловіка…» І уяви, Маріє, я навіть зрадів цій розмові!

– Порадувався?

– Так! Дуже корисно, щоб така розмова до німців дійшла, коли вони будуть тут. Більше довір'я. А щодо сусідок, Голубко, то ти… перетерпи. Після перемоги все і всім пояснимо!

В цю мить прокотився схожий на весняний грім далекий вибух. І наче розбуджена ним, завила сирена, а за нею – різноголосий хор фабричних гудків. Марія з болем вслухалася у цю тривожну симфонію, а Роман, глянувши на неї і вловивши у повороті її голови цей біль і велике нервове напруження, підкреслено сухо і діловито спитав:

– Бражника бачила?

– Так. Завтра вони завозять рацію. І продукти.

– А документи?

– Теж.

Роман, наче вагаючись, сказав:

– Я хотів спитати тебе, Маріє… Тільки вибач, будь ласка.

– Я – Голубка, товаришу Роман, – з усмішкою нагадала вона. Але він нетерпляче хитнув головою.

– Я, Маріє, хотів про твого чоловіка…

Її очі звузилися, гірка рисочка пролягла на скронях. Опустила плечі, відвела погляд.

– Я все розумію, – вів далі Роман. – Але… ти знала дружин засуджених? Певно, стрічалися біля в'язниці… Так?

Марія не відповіла, тільки кивнула.

– Треба поновити ці знайомства, – і, попереджаючи її запитання, пояснив: – Німці шукатимуть ображених, незадоволених і пригріватимуть їх. Декого й до себе… наблизять…

Вона перебила:

– Я зрозуміла. Ми з Бражником, правда, думали не про це. Він радить поцікавитися німцями, які живуть у Києві.

– Це теж діло. Серед них знайдуться потрібні нам люди. Сьогодні ж доповім командуванню. Ти попередила Дусю, що ми зайдемо?

– Аякже, – і по паузі додала: – Горе в неї… Від чоловіка з фронту ні чутки, ні вістки.

– У багатьох так.

Вони підійшли до невеликого будиночка. Роман постукав, а Марія лишилася на вулиці.

В крихітній чистенькій кухні – невеличка плита, розвішана на вірьовці дитяча білизна. Повнолиця молода господиня присуває стільця, ніяково усміхається…

– Вибачте, я тут… Сідайте.

– Спасибі. Малі вже сплять? – Роман сів, подивився в Дусині очі. – Мене звати Роман.

– Знаю. Може, чаю хочете?

– Не відмовлюсь. – Роман узяв із столу фото військового у простенькій рамці. – Політрук?

– Так, це він після курсів. Молодий ще, а вже лисіти почав. Стидається, а я, бувало, сміюсь… – Дуся сумно дивиться на фото в руках Романа. – Відколи війна – ані рядочка…

Обоє замовкли, прислухаючись до кроків за вікном. Чути далекі кулеметні черги, вибухи бомб, ревіння літаків. Дуся тривожно подивилася на двері кімнати, де сплять діти.

Та ось стихла стрілянина, почувся сигнал відбою. І, наче підкоряючись йому, прояснилося небо, з-за хмар виплив привітний місяць.

… У кухні Роман закінчує розмову:

– Тривожити вас часто не будемо. Пароль запам'ятали?

– Авжеж.

Роман вдячно подивився на Дусю, подумав: «Вона ж навіть не уявляє усього обсягу наступної боротьби, усієї жорстокості, болю, втрат! З чистим серцем вступає у боротьбу мати маленьких діточок, скромна, непримітна жінка, яка, напевне, і не уявляє, як це можна когось у житті зобидити…»