Опівнічні стежки

Повільно йдучи за Романом, Поліщук уважно роздивлявся. Було видно, що густих кущів давно не торкалася рука садівника. Старий не втримався, нагнувся, вміло поправив кущик. Роман озирнувся:

– Подобається? Тут був дитячий садок…

– Воно й видно, – сердито промимрив Поліщук. – Не вміють за квітами доглядати…

На веранду назустріч їм вийшов Дудкін. Роман обернувся до Поліщука.

– Знайомтеся.

– Жорж.

– А це Семен Семенович Поліщук – кращий квітникар міста, кажуть люди… Ось що, Семене Семеновичу. Раніше тут був дитячий садочок, його тепер звідси евакуйовано. А щоб будинок не пустував, ми й вирішили освоїти це господарство…

Поліщук нерозуміюче позирає на чекістів.

– Сюди б, – Роман переглянувся з Жоржем, – квітів побільше, та й фонтан варто відремонтувати… Шкода, басейн не встигнемо обладнати. Кращий у місті сад потрібен!

Очі Семена Семеновича округлюються:

– Це ж для кого таке багатство, шановний? Та ще в такий час?

Роман серйозно пояснює:

– Повернуться дітки – нехай радіють. А не дай бог прийдуть німці, будинок і сад неодмінно мають їм дуже сподобатися…

– А я… Я тут до чого?

– Господар потрібен, умілий і гостинний. А коли вже німці поселяться тут, ми з Жоржем вас знайдемо і дещо попросимо…

Поліщук довго дивиться Романові в очі, потім насуває бриля на лоб.

– Але ж я…

– Ми, Семене Семеновичу, все знаємо, то й довіряємо. Рідну землю треба всім захищати, гуртом.

Поліщук дивиться на далекий Дніпро, і гіркі спогади спливають у пам'яті.

– Старий я, ось що погано. Сил малувато. От що, синку… На Десятинній вулиці живе один чоловік. Недавно в його саду з'явилися рідкісні квіти. По-простому – єгипетський дзвіночок зветься. Піду до нього, мені не відмовить…

Семен Семенович було рушив, але потім повернувся.

– А як вони повірять, що я…

– Все буде зроблено, – заспокоїв Роман. – Це вже наш клопіт, батьку.

Пішов Поліщук, а Роман з Жоржем зайшли в кімнату. Задоволений Роман сів, потер руки:

– Треба поспішати з підготовкою дачі…

– Не заздрю я майбутнім дачникам, – усміхнувся Жорж. Він узяв товсту сучкувату палицю. Роман з цікавістю спостерігає, потім забирає її.

– Важкенька штука, – каже він. – Дуб? І як ти з нею? Освоївся?

Жорж підвівся, узяв ціпок і раптом невпізнанно змінився. Його очі стали нерухомими, хода – обережною, невпевненою. Тихо постукуючи палицею по підлозі, нерішучими кроками сліпця йде по кімнаті. Роман пильно стежив за ним, і, коли Жорж віддалився, різко кинув на підлогу порожнє відро… Жорж зупинився, трохи повернув голову, але очі, як і раніше, нерухомі.

– Що там, Романе?

– Реакцію перевіряю…

Жоржеві очі ожили, заіскрилися.

– У мене в школі математик був. Теж любив різні перевірки влаштовувати…

– Це не просто перевірка, останній огляд, Жорже.

– А що… скоро? – спохмурнів той.

– Треба бути напоготові…

Жорж роздумує, потім показує на палицю.

– Тоді, Романе, бачиш це місце? Про всяк випадок, знай – ламати ось тут. Якщо палиця потрапить до тебе без мене, дорогий друже…

Вони підвелись, подивилися один одному в вічі. Жорж погладив палицю:

– Її і розібрати, звичайно, можна, але то марудна справа. Тайник першокласний, май на увазі.

Роман по паузі:

– Добре, Жорже, але загалом… Загалом орієнтація мусить бути іншою!

– Зрозуміло, товаришу капітан! – засміявся. – На життя і… на перемогу? Так?

– Правильно! – просвітлів Роман. – Тепер слухай… Сьогодні опівночі маю зустрітися з Голубкою і Дусею. У Дусі плануємо обладнати запасну явку, треба, щоб ти подивився місце. Об одинадцятій чекай мене за адресою номер чотири, звідки підемо разом. Тільки не зустрінься із Сіренком, він сьогодні цілий день від мене не відстає…

– Це комісар тебе береже.

– Можливо. Та я б хотів, щоб Сіренко тебе не бачив. А потім у нього спитаю, чи зумів ти пройти за мною непоміченим…

– Заприсягаюсь, що й ти мене не побачиш!

– Хвалько! Бувай… – Роман легко стрибнув з веранди на алею.

Серед багатьох невідкладних справ, якими займався Роман у ці дні, найважливішим і найскладнішим було знайомство з учасниками майбутньої підпільної групи. Декого – Жоржа, наприклад, – він давно знав, а з іншими – як от із Марією і Семеном Семеновичем – мусив зустрітися вперше.

Марія… Кілька років вона чекає повернення свого чоловіка. Роман знає його долю, вона ж вірить, що повернеться. Ввійти до складу групи згодилася охоче, взявши на себе серйозну й відповідальну роль: стати найближчою помічницею Романа. Про людське око вони поженяться. Будь-яка перевірка Марії не страшна: колишня дружина репресованого з більшовиками повинна бути не в ладах. Та й Роман виглядатиме людиною, що заслуговує довір'я німців.

Роман поглянув на годинника й швидкою ходою рушив уздовж Дніпра. Над Києвом лягла густа літня темрява, крізь рідкі хмари виглядав ясний, наче вимитий, місяць. Він посріблив усе: і листя дерев, і легкі парканчики, і стіни хаток на околиці, і навіть стежку на пагорбі. Роман аж захекався, поки дістався до знайомого провулка.

Обіч паркана легкою ходою йшла жінка. Роман придивився: сумніву бути не може. Це – вона. Коли Марія порівнялася, виступив із тіні:

– Здрастуй, Голубко!

– Романе… здрастуйте…