Опівнічні стежки

– Заходь, – шепнув їй на вухо юнак. – Тут усі свої… – І вже вголос додав: – Добридень, шановне товариство! – зробив загальний уклін. – Здрастуйте, хазяїне найзатишнішого «Затишку» на світі! – І шанобливо стягнув з голови перед господарем свій картузик.

У кафе було всього кілька чоловік. «Мабуть, постійні його відвідувачі», – подумала Ірина. По тому, як усі вони дружно і по-приятельськи відповіли на вітання Іржі, Ірина зрозуміла, що хлопця тут не тільки добре знають, а й люблять. Тільки хазяїн – кругленький, невеличкий на зріст чоловічок з пухлим ротиком і рожевими щічками, які надавали його обличчю дитячого виразу, – енергійно перетираючи склянки за високим шинквасом, пробурмотів:

– Уже й полудень, а тебе носить десь нечиста сила… Чого забарився?

– Не бійся його, – схилився до Ірини Іржі, допомагаючи їй сісти до столика, – то він так, для годиться… І чого ви, дядьку Палічку, на мене гримаєте? Краще подивіться, яку гостю я до вас привіз. Можна сказати, підібрав на дорозі!

Іржі сперся ліктями на шинквас і щось стиха почав говорити хазяїну. «Далеко зайшла… На мосту… Квітка ледь не підвела…» – тільки й змогла розібрати Ірина, яка лише зараз у цьому прохолодному приміщенні відчула, як стомилася і зголодніла. А дядько Палічек, слухаючи розповідь, раз по раз позирав спідлоба то на Ірину, то на хлопця.

– А ти впевнений? – нарешті почула Ірина.

– Клянуся життям і святою Марією! – із запалом вигукнув юнак.

– Ну-ну, не гарячкуй, – зупинив його дядько Палічек. – Нате ось, освіжіться після дороги, – сказав він, наливаючи у склянку жовтавої рідини з великої пляшки, – і йдіть до внутрішньої кімнати… Там на вас уже давно чекають.

Ірина, нічого не розуміючи, все з більшим подивом прислухалася до цієї розмови. Хто ж такий Іржі?… А хазяїн кафе? І хто саме може тут чекати на неї? Чи не пастка це часом?… Ні, не схоже… То що ж тоді все це означає?

Один з відвідувачів, побачивши крізь скляні двері, як із-за рогу вийшли двоє солдатів, швидко повісив табличку з написом «Зачинено» і затягнув вікно і двері білою завісою.

– На, втамуй спрагу… і повір, що на світі навіть у такий клятий час можуть творитися чудеса. Не без допомоги простих смертних, звичайно! – І Іржі, широко посміхаючись, простяг Ірині склянку з вином…

– Добридень, – вклонився їй високий, ставний священик, напрочуд схожий на Іржі, але з широким пасмом сивини у густому волоссі.

– Добридень, товаришу Коварж, – у тон йому відповіла Ірина. – Здається, я не помилилась і мені немає потреби навіть говорити, що «птахи, які летять зі Сходу, мріють про теплі краї»?

Старий Коварж і Кабардіна з секунду зацікавлено дивилися одне на одного.

– Так, і мені теж, здається, треба відповісти другу частину пароля тільки для годиться: «Ми радіємо їх вільному польоту». – Радий вітати вас, пані, на нашій прекрасній, але такій нещасній землі! – Коварж жестом запросив Ірину до круглого столика, на якому стояли якісь страви. – Поки що пропоную вам поснідати. Гадаю, що пе вам не завадить, чи не так? – Він наповнив келихи собі й Ірині. – У дядька Палічека чудове вино. За ваше прибуття до нас!

– Спасибі, – тихо відповіла Ірина і піднесла до губів свій келих.

– А тепер, коли ви снідатимете, я розповім про цей не зовсім зрозумілий для вас прийом і про нас, грішних. – У священика була така ж блискуча посмішка, як і в сина.

– До речі, а куди подівся ваш син? – спитала Ірина.

– О, він ще повинен відвезти гірське сіно для конюшні гера оберштурмбанфюрера, хай йому грець! – відповів Коварж. – Так от, пані, – продовжував він. – Я очолюю, як вам відомо, місцевий партизанський центр. Ми тримаємо міцний зв'язок з нашими друзями в горах… Їм довелося стати свідками загибелі літака, що летів зі Сходу. Товариші зробили цілком логічний висновок, що це саме той літак, пасажирку якого ми й чекаємо. Чи не так? – Коварж розміреними кроками походжав по невеличкій кімнаті з щільно зачиненими вікнами, сплівши пальці рук, немов під час проповіді. Ірина у відповідь тільки мугикнула повним ротом.

Священик схилив голову і повів далі:

– Отже, поспішили у район, куди впали його залишки. Товариші намагалися прийти туди раніше, ніж там опиняться фашисти. Хоча в цьому не було нагальної потреби, бо вони бояться гір, мов чорт ладану, а особливо вночі! – І він знову посміхнувся до Ірини. – Але ми подумали, що друзі, якщо вони залишили літак до того, як він вибухнув, можуть потрапити у скрутне становище і їм потрібна буде негайна допомога… Уже на світанку товариші знайшли залишки літака. Це випадок, що вони не натрапили на вас одразу. Але так вже сталося…

– Так, під час вибуху мене відкинуло далеко вбік, – Підтвердила Ірина. – А потім я втратила свідомість і не могла керувати спуском на парашуті. От мене і віднесло… Як взагалі приземлилася, не розумію… – І Ірина зітхнули, як людина, котру щасливо обминула небезпека. – Але чому ви вирішили, що саме я і є та людина з літака?… І як дізналися, що я піду саме в бік Склабіна?

Коварж підійшов до столика.