Опівнічні стежки

– Вирішити це було не так і важко. Ми розсудили, що тому, хто приземлився не в умовленому місці, необхідно буде встановити своє місцезнаходження. У горах, це зробити неможливо, і хоч це небезпечно, він буде змушений вийти на дорогу. У тій місцевості тільки одне шосе, що з'єднує Склабін і місто Мартін. Далеко від місця катастрофи пішки відійти неможливо, тому ми в обох напрямках від приблизного місця, де можна вийти на шосе послали своїх людей. Завдання ускладнювалося тим, що зустріти вас на дорозі треба було раніше, ніж це зробили б німці. Іржику, як бачите, пощастило-більше, ніж фашистам. Він раніше знайшов нагоду познайомитися з вами і запропонувати нашу допомогу.

Коварж схилився до руки Ірини:

– Я буду ще щасливішим, якщо ми зможемо і далі вам чимось допомогти.

– Я просто не знаю, – розгубилася Ірина. – Ще вранці я була у відчаї, а зараз… Чим зможу віддячити вам?

Коварж, не відпускаючи руки Ірини, уважно подивився їй в очі.

– Магдо, я не знаю мети вашої появи тут і, звичайно, не наважусь розпитувати. Гадаю, що це не тільки ваша таємниця. Але я знаю, що ви летіли зі Сходу, де так само ллється кров, як і на нашій землі. І ворог у нас з вами спільний. Я вважаю своїм святим обов'язком допомагати всім, хто прагне звільнення від фашистського гніту. І вдячність тут ні до чого.

Старий посміхнувся самими очима і підняв келих янтарним вином:

– За успіх вашої місії, за нашу спільну перемогу!

– Чую дзвін келихів і тост, до якого не можу не приєднатися! – почувся за їхніми спинами голос дядька Палічека, і за секунду він сам вкотився до кімнати. – Не заважатиму?

На Ірину дивилися тепер уже не сердиті і насторожені очі хазяїна кафе, а дві смішинки, що потонули у рожевих щічках.

– Ні-ні! – замахала руками Ірина.

– Навіть вчасно, – підтвердив Коварж – Магді необхідна наша допомога, і саме зараз вона розповідатиме, чим саме їй можна зарадити. Не виключено, що саме ви, дядечку, і зможете стати в нагоді.

Хазяїн кафе одразу ж посерйознішав.

– Я слухаю!

.Ірина потерла кінчиками пальців скроні:

– Перш за все мені треба дістатися до Братіслави. Чи це можливо? – звернулася вона до Коваржа.

– Треба подумати… – замислився той.

. Ірина з тривогою подивилася на священика. Якщо вони не віднайдуть спосіб переправити до міста…

– Я розумію, як це важко. Але моя затримка у дорозі може коштувати мені життя, не кажучи вже про інше… – стиха сказала вона, подивилася на співчутливі обличчя цих людей і тільки тепер остаточно збагнула, що вона не самотня, що її нові друзі – це та сама підтримка й опора, яку забезпечили їй товариші на далекій Батьківщині.

Вона глибоко зітхнула й сказала:

– Мені потрібно не пізніше цього тижня бути у Братиславі. Я їду з окупованого Києва, маючи особистий дозвіл військового коменданта генерала Ебергарда, в Париж до свого батька, який залишив Росію ще під час революції… Понад двадцять років ми не бачилися, і от, завдяки «благородству» генерала Ебергарда, – в очах її заіскрилися смішинки, – я маю можливість зустрітись із своїм рідним батечком.

Ірина навмисне розповідала їм свою легенду, вирішивши перевірити її ще раз у зовсім іншій обстановці. Адже вона мала розповідати свою історію всім стрічним – мало не кожному солдафонові, який може причепитися до неї в дорозі. Вона розповідала своїм новим друзям те, що могла, а сама згадувала, як важко було дістати у Ебергарда цей дозвіл. Вона добре пам'ятала, як хвилювалися і полковник Микитенко, і Олексій, не маючи повідомлень з окупованого Києва. Під загрозою була вся операція! І все-таки товариші з підпільної чекістської групи Івана Кудрі, що діяла у Києві, дозвіл дістали. І справжній, виданий самим Ебергардом!

– Як ви самі розумієте, – продовжувала Ірина, – я повинна потрапити у Париж залізницею. Але як це зробити?

Ірина з надією подивилася на присутніх. На якусь мить у кімнаті запала тиша. Її порушив дядько Палічек:

– Люба пані, все буде гаразд! Слухайте мене уважно: тільки цієї ночі на дорозі неподалік від Мартіна – вузлової станції, звідки поїзди прямують на Братіславу, – наші хлопці влаштували такий фейєрверк, любо було дивитися!

– Ми допоможемо вам дістатися до Мартіна, – додав Коварж, – а звідти ви самі, розповідаючи всім, як ледве врятувалися від цих клятих «збройників», так у нас називають партизанів, без будь-яких перешкод прибудете до Братіслави. А далі шлях для вас буде відкритий.

Ось так! – І хазяїн кафе, розвівши руками, присів у не дуже граціозному реверансі.

Всі троє дружно розсміялися і підняли келихи.

– За Батьківщину!

– Хай живе Чехословаччина!

– За перемогу!

Відхилення

Сер Елвіс Рочестер, як завжди, відкрив очі рівно о сьомій ранку. Щоб упевнитися в цьому, йому навіть не треба було дивитись на годинник. Найкращим годинником була звичка, вироблена роками.

Полковник обвів свою спальню ще сонним поглядом. Стіни, пофарбовані у жовтий колір, у передранковій пітьмі відбивали теплим світлом, що навіть у найпохмуріші дні, на які так щедре це місто, нагадувало проблиски сонячного проміння.