Опівнічні стежки

Рита любила свою кімнату. Зі смаком обставлена, вона радувала зір господині затишністю і скромною вишуканістю. Вузький диванчик, що правив за ліжко вночі, маленький письмовий стіл біля балкона, невеличка шафа з ретельно добраною бібліотечкою – Толстой, Лермонтов, Роллан, Маяковський… Кожна з цих книжок мала свою історію, викликала у Рити певні спогади й асоціації. От, приміром, проза Лермонтова. Покійний батько казав, що кращого посібника для вивчення російської мови не знайдеш у всій російській літературі. Батько був німець, інженер-будівельник, і тихими зимовими вечорами любив згадувати, як колись будував Шатурську електростанцію, як зустрічався і розмовляв з Леніним. Про Леніна він розповідав якось незвичайно, по-особливому тепло і людяно – наче про близького родича.

Рита, приходячи до школи, дивувала вчительку історії тим, що понад програму знала якісь цікаві подробиці про Ілліча – його манеру розмовляти, про загнуті угору носки черевиків… Крім цих спогадів, від батька лишилося ще кілька книжок – стареньких, пошарпаних, надрукованих на грубому жовтому папері: статті Леніна, план ГОЕЛРО, брошури Кржижановського та інших авторів. Рита ці книжки берегла, як живу згадку про теплі руки і хрипкий, на все життя застуджений голос батька.

Ще були книги, які краяли їй серце згадкою про чоловіка, – географічні брошури про Урал і Сибір, історія Японії, підручник японської мови. Мало хто знав, що Рита зовсім юним дівчиськом вийшла заміж за набагато старшого за неї, суворого і різкого чекіста, разом з ним мандрувала по країні, аж поки на Далекому Сході не поховала… Ніколи й нікому не розповідала про ці кілька років щастя з любимою людиною. Вона пам'ятала, як шанували, любили, але майже боялися його підлеглі і як тільки їй, юній дівчині, не боявся він розкривати своєї звичайної, людської слабкості, не могла забути, яким був він ніжним і палким у коханні… Вже пізніше, після переїзду до Києва, Рита дивувала знайомих: вродлива, струнка, з короткими, непокірними білявими кучерями, вона чемно, але суворо і беззастережно відхиляла будь-які залицяння. Скільки їх було, отих претендентів на її «руку і серце», як любила гірко жартувати сама з себе Рита! Але кожного, навіть найкращого, вона терпіла біля себе лише до тієї миті, коли мимоволі, а інколи й свідомо (особливо, коли починав їй подобатися) порівнювала свого нового знайомого з передчасно померлим чоловіком…

І знову лишалася одна, з своїм прихованим жіночим сумом, з тугою по теплому слову й ласці… Оце півроку, як оселилася у неї подруга, оперна співачка Оксана Отрадна, та не полегшало Риті. Навіть прихід війни, який усе перевернув, порушив, не зняв звичного каменя з серця – тільки ще впертіше працювала, допомагала знедоленим, переляканим жінкам і дітям, які тікали із заходу через Київ далі, на схід. Вона чергувала на евакопункті, і в ці години, сердито підвищуючи голос на знесилених, розгублених біженок, без зайвого слова одягаючи, годуючи, влаштовуючи їх на поїзди, все ж знаходила хвилинку, щоб подумати, що їй, зрештою, мабуть, пощастило – вона одна в усьому світі, і ніхто не пожалкує, якщо з нею щось трапиться під час чергового нальоту німецьких бомбардувальників…

От хіба що… Вона ловила себе на думці про нього – цього юнака з одвертим поглядом, який познайомився з нею на евакопункті, когось шукаючи. Жорж – так звали хлопця – пронизав її пильним поглядом веселих очей, на мить глянув якось серйозно і навіть трішечки сумно і раптом примусив Риту зніяковіти, зашарітися. Хто він? Невже той, про кого мимоволі мріялося наодинці? Вона зовсім не знала його, але була певна: хоч і красивий, але не гультяй, і, мабуть, чесний, мужній… Чому їй так здалося? На це Рита не могла відповісти, але відчувала, що це справді хороша людина. «Просто закохалася, як дівчисько…» – картала себе і навіть вдавалася до випробуваного прийому: згадувала чоловіка. Та надто вони були різні й за віком, і за зовнішністю. І думки про Жоржа не йшли з голови.

Вона сіла у качалку біля балкона, потяглася до улюбленої книги – роману Петра Павленка «На Сході». Слідом за автором поринала завжди в атмосферу тих напружених, гарячих років на Далекому Сході, про які йшлося в романі і які вона добре знала з особистого досвіду. Ця книга, читана ледве не десяток разів, завжди одвертала увагу від сьогоднішнього болю, «виключала», як казала про себе, всміхаючись, Рита. Але сьогодні й це не допомагало…