Опівнічні стежки

Сергійко не образився, тільки тихенько чмихнув у рукав і заходився ще ретельніше наклеювати на новенькі ящики з патронами біло-блакитні папірці із знайомою етикеткою цигарок «Казбек». Стрічка конвейєра лише на перший погляд повзла повільно, насправді ж у хлопця вже добряче боліло у попереку… І коли Петро Іванович, зробивши позначку у пухлому блокноті, вимкнув рубильника, юнак із задоволенням потягнувся. Хороший настрій не залишав Сергійка. Поплескавши долонею по ящику, він підморгнув старому:

– Тютюнець – перший сорт!

Завила сирена. Обоє прислухалися, і з обличчя Сергійка повільно сповзла усмішка. Очі стали тоскні.

– Знову…

Тепер посміхнувся Петро Іванович.

– Чого скис? Берись за роботу! Відпочивати будемо після перемоги!

Він уже було насунув кашкета глибше на лоба і взявся за рукоятку, коли раптом Сергійко метнувся до відчиненого вікна. Попід темними деревами ледь проступили тьмяні обриси двох чоловіків, які наче грали у піжмурки. Один сховається, другий перебіжить за інше дерево. Потім знову перебіжка.

– Хто це, Петре Івановичу? – прошепотів Сергійко, вдивляючись у пітьму.

– Хотів би і я це знати, хлопче, – голосно відповів майстер, протираючи скельця старих окулярів. – Ходімо!

І він швидко вийшов у темний двір, певний, що юнак йде за ним.

… Бражник знову притиснувся до стовбура, тамуючи, як йому здавалося, биття серця. Неясна фігура попереду ще раз перебігла під крислату акацію. «До башти прямує», – раптом збагнув Бражник і рушив уперед. Четверту годину не спускає він очей з цього миршавого чоловічка у потертому комбінезоні. Спершу він йшов з маленькою лопаткою, які у ті дні можна було бачити в руках багатьох киян. Потім лопатка зникла, а натомість з'явився невеликий кошик. Бражник терпляче почекав, поки чоловік зайшов у старенький сарай на подвір'ї великого будинку, потім вийшов звідти. Разом вони проїхали півміста в трамваях, поблукали тихими вулицями залізничної колії, доки не вийшли сюди – до корпусів тютюнової фабрики… Чоловік уміло сідав у трамвай, оглядався – але не дрімав і Бражник! Жодної підозри не викликав він у «підшефного», як називав подібних типів веселий Жорж Дудкін. І тепер відчував: наближається фінал. Він повинен довести остаточно, що цей чолов'яга в комбінезоні – зовсім не якийсь службовець чи робітник, мобілізований на окопні роботи, а справжнісінький ворожий диверсант! Чекісти за ним уже третій день стежать, і зараз Бражникові випало закінчити операцію. Власне кажучи, такого завдання він не мав… Але те, що агент дочекався темряви і тепер вийшов до тютюнової фабрики (що тут випускають оборонну продукцію, Бражник знав), свідчило про його недобрі наміри. Доведеться перешкодити…

Може, подзвонити до наркомату, викликати підмогу? Ні, не можна залишати ворога й на мить! Бражник потерся щокою об кору старого дерева, заспокоїв дихання і переклав пістолет у кишеню піджака. А чоловік тим часом підійшов до башти, що піднеслася над фабрикою, і раптом прослизнув у напіввідчинені двері. Бражник кинувся за ним. Устиг помітити якихось двох робітників, що вибігли з цеху…

А чоловік у комбінезоні вже минув другу площадку на звивистих сходах колишньої пожежної каланчі, яка доживала свій вік на фабричному подвір'ї. На мить зупинився, присвітив сірником, глянув на годинника – і знову метнувся угору. Оглушлива сирена, яка звучала десь поруч, дала змогу бігти без остраху, що його почують… Нарешті! На невеликій площадці чоловік зупинився, глянув згори на темне місто з рідкими спалахами трамвайних дуг.

І в цю ж мить біля ніг диверсанта в отворі з'явилася Бражникова голова. «Вдарити ногою?» – подумав один, витягаючи з кошика великого електричного ліхтаря. «Схопити за ногу, якщо вдарить», – вирішив другий. Так і сталося… Коли Петро Іванович, захекавшись, піднявся на площадку, він побачив, як Бражник одним з прийомів боротьби звалив шпигуна на підлогу. Але чоловік у комбінезоні виявив неабияке знайомство з вільною боротьбою – руки Бражника миттю розчепилися, звільняючи тулуб ворога. Крок до сходів, ривок униз – і зустріч з стариком та юнаком, які притиснулися до стіни…

Минула ще якась коротка мить, поки ворог зрозумів, що порятунку нема, бо ззаду залізними лещатами його знову схопив Бражник. Тепер у хід пішов бокс. Короткий, різкий удар, чекіст поточився – і чоловік у комбінезоні, не роздумуючи, метнувся через низенький ґратчастий парканчик за межі площадки. Кинувся за ним і Бражник, устиг схопити за комір.

Якби Сергійка потім попросили докладно розповісти про ці кілька секунд, він би всього і не згадав… Висить за стіною чоловік, далеко внизу – знайоме фабричне подвір'я, дахи і автомашини з ящиками, а тут точиться шалена боротьба. Чоловік викручується, кусає щосили Бражникову руку, а той, терплячи диявольський біль, хрипить:

– Ні, не вийде…

І тягне тіло у комбінезоні до себе, кидає шпигуна на цементну підлогу, заламує йому руки за спину і, потираючи вкушені пальці, спокійно каже:

– Здохнеш, не хвилюйся… Але в належний час.

А потім повертається до Петра Івановича і Сергійка.

– Допоможіть звести цього… І нікому ані пари з вуст!