Опівнічні стежки

Гуго знову засвистів.

З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.

– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?

– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!

І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.

– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.

Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:

– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.

– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.

… Відділення міліції на околиці міста. Лейтенант кричить у трубку:

– Черговий по четвертому відділенню слухає! Що? Який гість? А київська прописка є? Нема? Ведіть гостя сюди!

У дверях з'явився Жорж Дудкін. Послухав чергового, підійшов до столу, вийняв посвідчення. Черговий без слів вказав на стілець. Дудкін із задоволенням сів, розминаючи натомлені ноги. Черговий поклав трубку, перехилився через стіл до Жоржа.

– Слухай, лейтенанте, – запитав Дудкін, – у тебе в камері часом нема самогонниці?

– Кого? – Черговий навіть очі вирячив.

– Ну, затриманих за самогон…

– Таких сьогодні не поступало, – розвів руками черговий і раптом почав хитрувато мружитися. – А що, похмелитися треба?

– Скажеш таке, – обурився Жорж. – Є потреба, раз запитую. Треба технологію цієї справи вивчити. Терміново.

Черговий зсунув кашкета на потилицю, запитливо глянув на Дудкіна. Похитав головою:

– Завжди у вас вигадки різні…

– Треба, значить.

– Треба? На Бессарабку їдь, там, може, знайдеш…

– Доведеться, – зітхнув Жорж.

Він сумно подивився через вікно на розжарений асфальт і вже було підвівся з стільця, коли раптом хтось постукав. Рвучко розчинилися двері, і до кімнати увійшли дівчата разом з молодим міліціонером та Гуго.

– Товаришу черговий! – доповів міліціонер. – Ось одержуйте, просто з неба зняли…

Дівчина в штанах виклала на стіл парашут, німецький кишеньковий ліхтар, револьвер. Жорж з цікавістю глянув на Гуго. Черговий підвівся.

– Документи? – і тут же. змахнув рукою. – А, все одно липа. Веди його до підполковника. А вам, дівчата, спасибі…

З-за дівочих спин виткнулась Галька.

– Знаєте, як його взяли?

Але черговому було ніколи. Він одмахнувся:

– Ясна річ як… Взяли, скрутили, обеззброїли. Методика відома. Спасибі вам, товариші, ви вільні…

Черговий вийшов із-за столу, провів дівчат до дверей. Жорж, трохи подумавши, присунув до себе телефонний апарат.

– Товаришу комісар, – доповідає Жорж. – Допіру взяли якогось міліціонера, точніше – молодшого командира міліції. Що? Вже знаєте? Як знаєте?

Сенченко, тримаючи трубку, усміхнувся:

– Бачиш, знаю. Років під тридцять, чорнявий, сухорлявий, петлиці обірвані, руки зв'язані зеленою ганчіркою… Правильно? Отож чекіст, навіть сидячи у кабінеті, має знати все, що йому треба…

Коли комісар поклав трубку, усмішка зникла з його обличчя. Він мимоволі уважніше почав стежити через вікно за тим, що діялося на широкій вулиці і далі, на площі навколо пам'ятника Богданові Хмельницькому. Туди проїхала важко навантажена автомашина – і слідом за нею побігла бруківкою літня жінка з якимись пакунками в руках. Хто вона? Чому побігла за машиною? Чи відстала і зараз втратила останню можливість евакуюватися? Чи на машині поїхав хтось близький і серце зараз крає туга і біль? Не наздогнала, відстала… В опущених плечах, у в'ялій ході – стільки горя, що Сенченко не витримав, підвівся і запнув фіранку. Потер стомлені очі, взявся за свіжу пошту. Довго вчитувався у маленький папірець, не маючи сил збагнути його страшний смисл… Не зразу зняв трубку з апарата, що заливався довгим дзвінком.

– Слухаю… Слухаю вас, Сергію Павловичу. Що? Так, знаю… Ну що ж, до скорого побачення. До скорого…

Ще більш спохмурнів. Взяв раковину, послухав її невгамовну розмову з людиною, потім знову взявся за телефонний апарат. Присунув його до себе ближче, поставив зручніше. Зовсім повільно набрав номер, тихо сказав: