Опівнічні стежки

І вже не очима, а якимось надприродним почуттям зафіксувавши стрибок червоноармійця з мосту на насип (юнак не втримався на ногах і мішком скотився вниз), Азаров чимдуж потяг на себе ручку пекельної машинки. Він став на весь зріст і дивився прямо на кулемет, який посилав тепер чергу за чергою просто в нього. Азаров схопився за груди, поточився, не випускаючи з рук машинки, і вже не бачив, як нахилився над ним захеканий червоноармієць.

У чорній імлі раптом сховалося сонце, скрегіт металу прозвучав наче крик. Зник міст, зникли і танки, що мчали по ньому. Розпластавшись, ліг на мертвому Азарові врятований боєць. Ось він підвів голову, глянув перед собою, побачив на бруствері напівзасипаний обпаленою землею бінокль – і в невимовній тузі заридав.

А брудна вода, стривожена вибухом, билася у берег…

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Того пам'ятного року зима дала про себе знати киянам досить рано. Перший сніжок впав опівночі, і зранку, поки все не розтануло, порожні й понівечені вулиці виглядали тихими і мирними, наче і не точилася на них смертельна боротьба, наче не був. окроплений кров'ю кожен камінець і не панували тут горе й страждання.

А надвечір подув холодний вітер, і невеличкий морозець скував калюжі. Сніжинки закружляли знову. Роман, який зібрався з Марією готувати шифровку, з інтересом стежив з вікна за снігопадом. Ось пройшов бруківкою німецький патруль. На чистому сніжку лишилися великі чорні відбитки солдатських чобіт. Патруль обминув афішну тумбу з численними об'явами і наказами; один із солдатів зупинився, повернувся спиною до вітру, щоб розпалити сигарету, і двоє його друзів теж стали, чекаючи курця.

«Наодинці, та ще й надвечір, залишатися бояться», – машинально відзначив цю деталь Роман. Він завжди був спостережливим – служба привчила! Але тепер його зір став особливо гострим. Згадав, як ішов повз пам'ятник Тарасові Шевченку і звернув увагу на те, що сніг на бронзових щоках поета тане. Наче плаче Тарас…

Роман сьогодні багато ходив по місту: треба було декого побачити, зібрати нові дані для радіопередачі в центр, обстежити місце однієї з майбутніх операцій. І почував себе погорільцем, який щойно прийшов на спалену рідну садибу. Ятрилося серце, скипав гнівом.

Особливий гнів викликали німецькі накази та об'яви. Безмежно дратував його нахабний, хазяйський тон гітлерівських директив, невимовну лють збуджували об'яви про численні репресії. Але Роман ясно бачив і дещо інше: страх окупантів перед нескореною радянською землею. Як би не лементували німці про свою силу й «історичну місію», як би не лили кров радянських людей – за усім цим поставав тваринний страх!

Роман довго вчитувався в оголошення міського-коменданта про те, що в'їзд осіб, які не проживають у Києві, суворо заборонений. «Хто прибув до Києва з 20 вересня, повинен негайно виїхати з міста. Хто з поважних причин хоче залишитися в місті, мусить одержати на це дозвіл від коменданта міста. Цей дозвіл видається у відділі перепусток, вул. Комінтерну, 8». Посміхнувшися з приводу того, що ці документи німці збираються видавати на вулиці імені Комінтерну, Роман спитав невидимого німецького співбесідника. «А чого це ви так боїтеся приїжджих?» На іншому папірці категорично повідомлялося, що «… цивільні особи мають право бути на вулицях лише з 5 год. до 17 год. 30 хв.». «Ого, темрява лякає!» – знову всміхнувся Роман.

А кілька об'яв він зірвав і поклав у кишеню.

– Розумієш, – пояснив він Марії, – це обвинувачувальні документи на майбутньому суді над фашистами. І ми їх повинні мати!

Марія нахилилась над однотипними, на перший погляд невиразними оголошеннями коменданта міста про покарання заложників:

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців міста Києва були розстріляні. Це є попередження. Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу».

– Тут підписано просто: «Комендант міста», – звернув її увагу Роман. – А от другого листопада таку ж мерзоту підписав уже своїм іменем і титулом Ебергард, генерал-майор, комендант міста. Читай і запам'ятовуй кожне слово, Голубко!

«Випадки підпалу та саботажу, що поширюються в місті Києві, примушують мене вжити рішучих заходів.

Через те сьогодні розстріляно 300 мешканців Києва. За кожен новий випадок підпалу або саботажу буде розстрілюватись значно більша кількість мешканців Києва.

Кожен мешканець зобов'язаний про всякий підозрілий випадок негайно повідомити німецькій поліції

Я буду за всяку ціну і всіма способами підтримувати порядок та спокій у Києві».

Марія з подивом і навіть страхом глянула на Романа, його важко було впізнати: завжди спокійний і врівноважений, він весь кипів.