Опівнічні стежки

Гаврилюк розгадав цей маневр. Він озирнувся, шукаючи входу на горище. Віддалік, за цегляним виступом, блиснуло скельце ще одного слухового вікна. Метрів шість, не більше. Але як їх подолати? Гаврилюк притиснувся до прохолодної бляхи, потім відштовхнувся не тільки руками й ногами, а й усім тілом, побіг до виступу. Бруно в цей час вже протиснувся ногами вниз у вікно і, тримаючись руками, висовувався над дахом. Стрибок Гаврилюка співпав з пострілом німця. Іван звалився на горище, відчувши болючий удар у плече, а ще через мить побачив на собі кров. І все ж знайшов сили пробігти ті кілька кроків, що відділяли його від Бруно.

– Все, – сказав Іван, піднімаючи пістолет. – Більше ти мені не завадиш!

Довго сидів поруч з трупом німця, збирався з думками і силами. Потім спустився пожежною драбинкою на верхню площадку, одчинив двері у порожню квартиру. В пошуках води і якогось бинта мляво ходив по кімнатах, поки не побачив телефон. Зняв трубку і зрадів: апарат працював! Звідси дзвонив Сенченку…

Роздягся, помився, натяг скривавленого піджака на голе тіло. Полежав на ліжку… Хитаючись, підвівся і висунувся у вікно. Звідси, з п'ятого поверху, було далеко видно пустельний і засмічений Хрещатик. Німа тиша підкреслювала його порожнечу… І раптом Іван побачив німців! На тому боці вулиці, відбиваючись у дзеркальних вікнах вітрин, рухалися сірі постаті з автоматами в руках. Ось один з них нахилився до підвального вікна, розмахнувся і кинув туди гранату… Вибух, ще один, ще… Методично і планомірно, один за одним крокували вони порожньою вулицею, роблячи, за всіма ознаками, давнє і звичне діло.

Підлога під ногами в Івана захиталась. Він кинувся, стрімголов униз, розпочавши свій далекий і мученицький шлях по тилах ворога – на схід, до своїх. Внизу, вже виходячи з будинку, на мить затримався, бо побачив двох ворогів. Одного, у крислатому плащі офіцера, як здалося Іванові, він десь бачив. Це й справді був Пауль, що, на відміну од Бруно й інших агентів, зумів дочекатися своїх. А другий, літній і кремезний, у розшитій українській сорочці, запопадливо дивився у вічі Паулеві. І що найбільш вразило Івана – розмовляли вони українською мовою!

– Отже, запам'ятай, Дзюбо, – наказував Пауль, – завтра ж о дев'ятій збери домоуправів і двірників. Розмовляти з ними буду сам. А зараз поспішай, гауптман чекає!

– Біжу! – гукнув Дзюба, поспішаючи за своїм начальником.

Гаврилюк перечекав, поки вони зникли за рогом, і кинувся у протилежний бік. Він біг до Дніпра. І туди ж прямували сотні й тисячі інших людей, які волею цієї страшної війни раптом опинилися позаду фронту і тепер прагнули одного: дійти до своїх, узяти в руки зброю і знову бити ненависного ворога!

… Ці фігурки людей, що дерлися схилами над Дніпром, добре були видні у бінокль Азарова. Окопчик біля самої води надійно сховав молодшого лейтенанта і його помічника – рядового Зарембу. Заремба відлежувався яа дні окопу, а Азаров раз у-раз висувався, стежачи за протилежним берегом. Та от раптом упав на Зарембу – відразу ж прогриміло кілька вибухів. Ланка німецьких літаків, скинувши свій вантаж, пронеслася над окопом. Коли зникла, почувся голос зв'язківця із землянки:

– Азарова до телефону!

Наказ був коротким і ясним. Азаров в'ийняв з нагрудної кишені пакет, довго розривав його неслухняними пальцями, почав читати. Заремба, – він не відходив від командира ані на крок, – облизав пересохлі губи.

– Що там таке? – запитав.

– Пости знято? – замість відповіді спитав Азаров.

Заремба злякано закивав головою.

– Пора, – твердо сказав Азаров і глянув на довгий міст.

І тут він без бінокля, неозброєним оком, побачив німецькі танки на тому боці. Вони мчали набережною, щедро поливаючи все навколо кулеметними чергами. Азаров чомусь подивився ще в бінокль, устиг навіть помітити цівку блакитного диму за головним танком – і в цю секунду побачив у світлому скляному колі молодого червоноармійця.

Оглядаючись на танки, він біг до мосту. Азаров опустив бінокль, перебіг до свого окопчика, потіснився, даючи місце Зарембі, і знову почав стежити за червоно-армійцем. Той наблизився до мосту… Але тут встряв Заремба. Смикаючи за рукав Азарова, він у розпачі закричав:

– Командире! Пропадемо ж!

– Пропустимо, – спокійно сказав Азаров. Він знову підніс бінокль і почав розглядати змучене, бліде обличчя бійця, його широко роззявлений рот, якому не вистачало повітря… От він збіг на міст, зупинився, озираючись на німецький танк, знову побіг…

Азаров відчув холод на спині. Танк в'їхав на міст! Азаров то піднімав бінокль до очей, то опускав його, фіксуючи побачені сцени, наче кадри якогось жахливого фільму…

Кулемет на танку здригнувся, плюнув вогнем раз, другий – і пішов мерехтіти у кружальці окуляра. Ще черга! Ще! Але й хлопець розумний! Стрибнув, наче заєць, метнувся до поручнів, потім знову на середину мосту. Зигзаг! Ще один!

Побілілі вуста Азарова мимоволі шепочуть:

– Швидше, браток, швидше…