Опівнічні стежки

– Терміново знайдіть Горбенка. Мій наказ – його групу сьогодні ж евакуювати з Києва! Агентів, за якими велося спостереження, брати негайно. І повідомте про це Романа. – Пройшовся по великій кімнаті. Отже, все… Навіть у найгарячковішому сні б не повірив у таке: залишити рідне місто! Протягом цих страшних тижнів Сенченко багато разів бував на західних околицях столиці, на власні очі бачив жорстокі бої у Голосіївському лісі, непохитну стійкість захисників міста. І хоча він за своїм службовим становищем знав набагато більше за інших, знав, що ймовірність сьогоднішнього дня передбачена, – ні на мить у серці не припускав такого… Важке, невимовне горе, від якого стислося серце, забило дух у грудях, затуманило на мить думки. Ні, не можна піддаватися!

За вікном прогримів вибух. Рвонулася від повітряної хвилі важка штора. Упала на підлогу улюблена раковина. Сенченко підняв її, поклав на стіл. Підійшов до стіни, відсунув занавіску на карті міста, обережно почав знімати кнопки. Згорнув карту, сховав у портфель. Все!…

Телефонний дзвінок вдарив по напружених до краю нервах. Сенченко повернувся до столу. Наказав собі: жодної нотки відчаю, жодного невпевненого слова! Послухав і відповів.

– Гаврилюк? Здрастуй… Узяв? Ти цілий? Молодець. Що ти кажеш? А це непотрібна розмова… Свого рішення не міняю. Все. Їдь на аеродром.

Поклав трубку й одразу знов її підняв.

– Слухаю. Так. Дуже добре. Подайте першу допомогу, допитайте. І негайно виконайте вирок. Так.

Новий дзвінок.

– Слухаю вас. Так. Устиг передати? А куди ж ти дивився? Шкода, дуже шкода… Розшифруйте і разом з протоколом допиту віддасте мені. Тільки швидше, даю півгодини.

Ще дзвінок…

– Горбенко? Ну що ж, буває так – накази змінюються… Знаю, спасибі, ти все добре зробив. Ти виконував відволікаючий маневр, уся твоя група добре відома ворогові. Зате інші у безпеці. Зрозумів? Отже, не гай часу – виїжджай на аеродром. Поговоримо в дорозі. Все, виконуй…

Задумливо похитав головою.

– Своє діло вони зробили добре… Тепер черга – за Романом. Щасти йому!

А Роман у цей час поспішав, майже біг вузенькою вуличкою. Раптом біля телефонного стовпа зупинився, зацікавився якоюсь об'явою, наліпленою на ньому. Уважно прочитав текст, час-від часу поглядаючи вздовж вулиці…

До воріт старенького будиночка під'їхала вантажна автомашина. З-за хвіртки визирнув старий Поліщук. Веселий шофер відчинив дверцята, звернувся до нього:

– Сьомий номер, батьку? Дрова – тобі?

Поліщук закивав:

– Заїжджай у подвір'я, синку… Давно чекаю.

Він широко відчинив ворота, показав дорогу.

Роман пішов теж до воріт будиночка Поліщука, йдучи, пильно оглянув будинок Дусі. Відзначив безлюддя на вулиці. «Біда позаганяла», – встиг подумати, виходячи на подвір'я.

Поліщук і шофер дружно вивантажували дрова. Потім удвох взяли якийсь ящик, що стояв під дровами, стягли на землю. Шофер тихо сказав:

– Батареї – окремо… Ось тут.

– Розберусь якось, – пробурчав у відповідь Поліщук. Він уже побачив Романа. – День добрий, синку…

– Доброго здоров'я, Семене Семеновичу. Можна до вас?

– Ласкаво прошу, проходьте. Я тільки дрова упорядкую тут…

Роман дбайливо зачинив за собою двері, пройшов через сіни до невеликої кімнати. Там, біля столу, сиділи Жорж Дудкін, Павло Бражник і Марія Голубенко. Побачивши Романа, усі троє підвелися… Він оглянув їх, тепла хвиля огорнула його. «Моя сім'я», – майнуло в думці. Помітив похмурі погляди, тривогу і рішучість на обличчях. «Нервують. Що ж, це зрозуміло. Від цього не сховаєшся навіть сам із собою», – подумав Роман, а уголос сказав:

– Настав час, друзі… Наші залишають Київ.

День, що став ніччю

Прохолодний і ясний, цей вересневий ранок начебто не обіцяв нічого незвичайного… Але для сотень тисяч киян, і зокрема для лейтенанта Івана Гаврилюка, він обернувся чорною ніччю.

Ніколи він не брехав у своєму житті, тим більше – своєму начальству. А вже такій людині, як комісар Сенченко – і поготів! Але сталося так, що на цей раз сказав неправду. Сподівався, що після того, як заарештує шпигуна у формі залізничника, Сенченко все ж залишить його на підпільній роботі в Києві. Тому й на запитання «Цілий?» відповів ствердно, бо боявся розказати про рану. А потім дорікав собі, як ніколи у житті!

… Вони бігли удвох, гуркочучи по залізному даху. Досягши димаря, Бруно присів і вихопив пістолет. Тут, на висоті п'яти поверхів, де практично вони були одні, – навколо, скільки сягало око, мовчали порожні вікна залишених будинків – Бруно насмілився дати одвертий бій своєму переслідувачеві, його кулі покришили кілька цеглин, так і не влучивши у Гаврилюка. І тоді Бруно кинувся у маленьке віконце.