Опівнічні стежки

– Він радий! Це я радий, товаришу капітан! І не потерплю!

– Навіщо так рішуче? Хтось ще подумає, що сваримося. Адже я вас знаю зовсім іншим і добре пам'ятаю ваші одверті зізнання на допитах, німецький агенте Дзюбо!

– Що?! – Від обурення той не міг підшукати слів.

– Так, для нас це були надзвичайно важливі зізнання…

Роман напружував пам'ять. Як прізвище хоча б одного з тих резидентів, яких тоді на допиті виказав Дзюба? Ой як це важливо! Одне тільки прізвище. Так, згадав! Дивлячись у холодні, налиті ненавистю Дзюбині очі, почав, поволі розтягуючи слова:

– Ну, от, наприклад, інженер Ловенгард… Пам'ятаєте?… Сидів собі чоловік на консервації, чекав війни і гадки не мав, що якийсь Дзюба назве його слідчому. А ми його… – Роман виразно ворухнув пальцем. – Можете бути певні, що німці оцінять таке моє повідомлення. Тоді, у сороковому, ваші дані мали дуже серйозні наслідки для німецького абверу. Отже, нам є про що поговорити, добродію…

– Не на того напали, – засичав Дзюба. – Щоправда, тоді для мене був важкий час…

– Тепер ще важчий, запевняю вас, – спокійно сказав Роман. – Але повторюю, тут ця розмова безпредметна. Пропоную зустрітися завтра у цей же час біля пам'ятника Шевченкові. Однак попереджаю: не надумайте базікати про мене, Дзюбо. Це буде ваша остання зрада! Ось так… Даю вам шанс для порятунку!

Дзюба мовчки глянув собі під ноги, його козацькі вуса звисли донизу. Роман, опустивши руку в кишеню пальта, неквапно пішов. Нарешті Дзюба підвів голову, подивився услід Романові. В його очах блиснув недобрий вогник…

* * *

Роман знову підійшов до вікна, повернувся до Марії.

– Чи насмілиться Дзюба повідомити про все це гестапівців? Одразу він тривоги не підняв, але це ще нічого не означає. Завтра може зрадити…

– Це дуже небезпечно. – Голос Марії затремтів. – Не йди на зустріч, Романе…

– Ні, це не те, Дзюба нам потрібен. – Помовчавши, твердо сказав – Ти не турбуйся. Гадаю, що все буде гаразд. Варто рискнути…

Вони помовчали, думаючи кожен про своє. Увагу Марії привернув настінний годинник.

– Пора приймати зведення.

Свідок двобою – Тарас

Готуючись до розмови з Дзюбою, Роман продумав кожне слово, кожен свій крок… Зібралися пізно ввечері у Поліщука, хоча Роман таких зборів взагалі уникав. Та надто важливою здавалася перспектива роботи із Дзюбою! Своя людина в гестапо… Навіть простою спокусою почуття і Романа, і Жоржа, і Бражника не назвеш: це була б виграна дуже важлива битва! Г кожен з них викладав найхитромудріше, що приходило в голову… План розробили до найдрібніших деталей, кожному визначали місце і роль під час цієї розмови у парку. Вирішили було відкласти зустріч на день.

– А він прийде? – спитав дід Поліщук, якого теж запросили на нараду. – Дивись, образиться і післязавтра передумає. – йдеться про надто важливі речі, щоб він змінив своє рішення. Але якщо Дзюба вирішив передати мене до рук гестапо, ми завтра це з'ясуємо. І післязавтра діятимемо впевненіше, – пояснив Роман.

Розійшлися опівночі. Роман лишився ночувати в Поліщука.

Вранці всі, крім Романа, попрямували з різних кінців до парку і терпляче чекали, поки Дзюба добре змерз на лаві й зрештою пішов. Найпильніше стеження дало підстави думати, що відважився він на серйозну розмову наодинці…

І знову ранок – імлистий, морозний. Дерева у парку густо вкрилися інеєм, наче одяглися в кришталеві шати. Порожньо в парку – хіба що лише перебіжить хтось та ще мерзне жебрак біля входу…

Та ось ще один: це сліпий Жорж рухається порожньою алеєю. Він іде повільно, постукуючи ціпком. А перед ним з незалежним видом прогулюється Роман – такий собі середнього достатку службовець якоїсь німецької фірми…

Обоє дійшли до поперечної алеї. Назустріч їм – Бражник.

– Сидить, як і вчора…

– Це добре. Один?

– Один!

Отже, шлях вільний. Ще четверо підпільників чатують навкруги парку. Роман спокійно звернув на потрібну алею, механічно фіксуючи, що хода Жоржа занадто пружна… «Нервує», – тепло подумав про нього Роман, неквапливо прямуючи до пам'ятника. Ще здаля він побачив, як, настовбурчившись, на широкій лаві сидів Дзюба. Спідлоба глянувши на Романа, трохи підвівся, церемонно привітався і знову сів. Роман теж підняв капелюха, сів поруч. Він обтрусив з пальта сніг, вмостився зручніше, пильно оглянув площу біля пам'ятника і ближні алеї.

– Я вчора не зміг прийти.

– Зрозуміло. Перевіряли, – зле всміхнувся Дзюба.

– Трохи було, – спокійно відповів Роман. – Ви вже навчені: один раз вам повірили, у сороковому році… І помилилися.

Дзюбу дещо шокувала Романова одвертість. Він нахмурився.

– Чого ви хочете од мене?

Роман якусь мить помовчав, потім цілком діловито пояснив:

– Хочемо, щоб виконали зобов'язання, яке взяли у листі до Президії Верховної Ради України…

Дзюба посміхнувся. А Роман по паузі додав:

– Тобто ми пропонуємо вам спокутувати свою вину…

Дзюба навіть відкинувся на спинку лави, грайливо примружився:

– І де ви все це говорите, товаришу слідчий? Коли? Кому? Господарі ж тут – не ви…

– Помиляєтеся, Дзюбо. Господарі тут ми. Непрошених німців викинемо. А куди ви тоді? Думали про це?

– Був час… Міркував.