Опівнічні стежки

– Ми, звичайно, можемо і без вас обійтися.

– Не зовсім, видно… Чого вам треба?

– Ви не повинні служити ворогам.

– Німці – ваші вороги, не мої…

– І ваші, Дзюбо. Що вони з Україною зробили?

– А що вам до України?

– Знову помиляєтесь. Так от, Дзюбо, я теж українець. Але вас, націоналістів, вони холопами зробили… для найбруднішої, кривавої роботи на українській землі… Іудами!

– Щось нове скажіть. Це вже я чув. Роман спокійно:

– Чи не від Марти?

Дзюба здригнувся.

– Від Марти? – Голос його перейшов у шепіт.

– Так.

– Від дочки моєї?

– Від неї. Вона ж правильно все розуміла.

– Дитя, що воно розуміє?

– Це дитя чотирьох наших бійців з вогню винесло… І врятувало.

Дзюба допитливо глянув в обличчя Романові. А той вів далі:

– На Зеленій у Львові хліб військовополоненим передавала.

– На Зеленій?

– Так. Вона, здається, на тій вулиці жила?

– Там…

Дзюба хотів щось сказати, але Роман його перебив:

– Все це вона робила разом із своєю подругою З Вірою Остапчук. Була в неї така подруга?

– Була… – Дзюба раптом стрепенувся. – Що з Мартою?

Тепер уже здивувався Роман.

– Ви не знаєте?

– Що? – Дзюба схопився рукою за горло, наче йому не вистачало повітря.

– Співчуваю… але вашу дочку…

Той повернувся до Романа всім тілом.

– Що? – Голос його захрип.

– Дочку вашу німці розстріляли, як заложницю. Про це мені розповіли свідки – наші товариші з Львова.

Дзюба застогнав і важко осів. Врешті глянув на Романа з ненавистю, похитав головою.

– Брехня… Копійчаний шантаж! Не на хлоп'я натрапили. Варто було Марті лише розповісти німцям про мене…

– Змовчала.

Дзюба гірко похитав головою, розвів руками:

– Схоже на неї… Жаліла. Просила, сперечалася зі мною…

– Навіть погрожувала, що піде і заявить. Адже була комсомолкою. Та не пішла. Дуже вже батька любила.

– І це знаєте?

– Аякже… Вона вірила, що одумаєтесь.

Дзюба рішуче перебив Романа:

– Як це трапилося?

– Про це – іншим разом. Кожен злочин загарбників – у нас на обліку. Ми за все спитаємо. І за вашу Марту.

– Ви… за Марту?

– Дивуєтесь? Для нас вона рідна. Але тепер так склалися обставини, що й вам ми пропонуємо це зробити. Зважте, не всім вашим дружкам таке запропонуємо.

– Що саме?

– Чесний шлях боротьби. Щоб ви спокутували свою провину, Дзюбо.

Дзюба надовго замовк, Роман його не квапив. Він дивився на далекий вхід до парку, де з шапкою в руках стояв Жорж. Від думок про своїх побратимів Романові стало тепліше. Дзюба нарешті, не підводячи голови, сказав:

– Я подумаю…

В цей час вдалині показався німецький патруль. Троє солдатів на чолі з унтер-офіцером прямували до них.

Романові очі стали щілинками. Він злегка посунув ногою, щоб зручніше було вставати. Дзюба подивився на нього, не в змозі позбутися болісної думки: «Марта… Моя Марта…» А Роман теж глянув на Дзюбу. Його мозок засвердлило запитання: «Чи повірив? А чи не він викликав сюди патруль?»

Обидва, не дивлячись на солдатів, внутрішнім зором стежили за німцями, відчуваючи кожен їхній крок серцями, усім своїм єством.

Коли патруль порівнявся, Дзюба підвів очі на німців, здригнувся й опустив голову. Ніякі слова не могли сказати Романові більше, ніж цей рух…

По тому, як патруль віддалився, Роман запитав:

– Де служите?

– У четвертому відділі гестапо. Перекладачем. Підлягаю панові Паулю.

– Хто це?

– Він працює… точніше, опікає одну спеціальну частину.

– Номер?

– Без номера, під назвою «Альфа».

– Що ви знаєте про неї?

– Майже нічого, це дуже таємно. Я лише двічі відносив пакети.

– Куди?

– Вулиця Кузнечна, дев'ять, квартира шість.

Роман задумливо подивився на Дзюбу.

– Коли ми побачимося знову?

– Зустрінемося з вами в суботу, у цей же час. І ви мені розкажете все, що знаєте, а також про те, що взнаєте за ці дні про частину «Альфа».

Дзюба знову схилився на руки, нічого не відповів. Роман посидів ще секунду, потім рвучко підвівся, підніс над головою капелюха, повільно пішов.

… А Дзюба залишився на лаві, у його голові – плутанина. Кого він слухав? Навіщо? Це ж ворог, невблаганний ворог! Бач, як підійшов з Мартою… Доню моя люба, ріднесенька…