Опівнічні стежки

Як це часто буває, після розмови в голові роїлися влучні вирази і докази, якими б міг відбитися од Романа. Що він знає, цей молодик? Хоча б відносно вільної України. Він, Дзюба, таке міг би йому розповісти! Он прийшло цими днями розпорядження рейхскомісара України Коха усім генерал-комісарам про закриття на Україні шкіл та інститутів і про відправку викладачів та учнів на примусові роботи в Німеччину… І він, Дзюба, переконаний борець за незалежну Україну, мусив цей паскудний документ реєструвати та ще й з поклоном нести на доповідь оберстові Крейслеру! Дожив, старий дурень! Отой собака Кох так прямо і пише: «Незважаючи на мої чіткі політичні вказівки, мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім класних, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. До цього мені довелося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до університетського і що, крім того, функціонує ще ряд інститутів іншого роду». А далі, далі що! «А тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи й інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини…»

Дзюба навіть злякано озирнувся, наче хтось міг прочитати його думки… Спершу хотів, коли прочитав наказ, розповісти Кравчукові з другого відділу, а потім завагався і не зробив цього. Кравчук і не такі речі знає, та мовчить, йому що? Аби гроші йшли й горілка була… Теж визволитель неньки України! І німці знають нам ціну, своїм слугам. Не довіряють! Доктор Кестнер, наприклад, цими днями сховав від мене телеграму із Львова. Я, звичайно, не подав виду, що помітив – потім прочитав її в прийомній шефа. Знав, наволоч, що ховати. Віце-губернатор «дистрикту Галичина» доктор Лозакер повідомляє: «Я розпорядився сьогодні закрити відділ особливого уповноваженого по охороні пам'ятників мистецтв у Львові, оскільки на підставі останніх відомостей і телеграми від 5 серпня з Кракова, підписаної Ернстом, можна майже з цілковитою певністю розраховувати на те, що експонати мистецтва з території Галичини будуть вивезені».

Раптом Дзюба схаменувся… Стривай! Так про це ж говорив і цей капітан, який невідомо зараз як і зветься. Він же й доводив, що гіршого ворога в українського народу, ніж Гітлер, нема! Як він сказав? «Вас, націоналістів, вони холопами зробили для найбрудні-шої, кривавої роботи на українській землі. Іудами!»

– Іудами! – сказав уголос Дзюба й озирнувся.

У парку вже сутеніло, дерева в кришталевому вбранні тепер видавалися чорними копицями. Вітер куйовдив довгі Дзюбині вуса, і вони обвисли, важкі й непокірні… Він важко підвівся і пішов, тягнучи ноги. А голова гула від гарячкових, плутаних думок. «Ти, Дзюбо, міг би розповісти цьому хлопцеві, що України, як такої, вже взагалі нема… Як вона тепер називається німцями згідно з директивою рейхсміністерства східних областей? Рейхскомісаріат Україна, утворений на українській території, окупованій німецькими військами. І є ще поневолені провінції – так звані генеральні округи – Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів… Сам читав! Дивувався, як серце витримало тоді… Ех, Дзюбо, Дзюбо, старий дурню, не в ті сани ти сів! Хоч би порадитися з ким… А з ким? Ні, не можна».

Він помітив, що стоїть перед знайомим входом до управління гестапо…

У просторій кімнаті в приміщенні гестапо друкарка старанно відстукувала якісь документи. Поруч неї вився молодий офіцерик.

Над усім панувала хрипка, гарячкова промова Гітлера, що лунала з радіоприймача. Він говорив спершу тихо, поступово підвищуючи голос. Коли фюрер доходив до крику, в гучномовці чулося оглушливе ревіння сотень горлянок: «Гох!» Потім промовець знову починає стиха, щоб через кілька хвилин дійти до репетування… Кілька гестапівців сиділи навпроти приймача, захоплено слухаючи промову.

За столом у кутку»- Дзюба. Почорніле, схудле лице, очі запали. Без будь-якого інтересу він брав з купки конвертів чергового листа, розкривав його, переглядав, потім реєстрував і відкладав убік. Не бачачи написаного, думав:

«… Гадав, що він злякається, стане просити не видавати його гестапо, а він…»

Руки нервово, неакуратно розірвали ще один конверт. Дзюба й не помітив, що тримав листа догори. Потім схаменувся, перевернув. Але гіркі думки його не покидали.

«А як розмовляє! Наче це в сороковому, на допиті…»

Очі Дзюби байдуже ковзнули по кімнаті.

«А що я міг тоді зробити? Наче голий був… Взяли в мене на квартирі агентів, очні ставки… Хіба я міг опиратися?»

Скінчив промову Гітлер, гестапівці шумно підвелися. Офіцерик щось весело пояснив друкарці, а Дзюба болісно подумав:

«Цей чекіст, звісно, залишився в Києві не один… Його візьмуть, а інші… зі мною… Сказати? А потім що?»