Осина фабрика

— Що? Що ти таке верзеш? — раптом перепитав Ерік, знову підсунувшись до слухавки. Проковтнувши застряглий у горлі клубок, я ще раз посміхнувся батьку, і мені здалося, що він дещо примружився.

— Джеймі, невже ти не пам’ятаєш, як ми ганяли на мінівені Віллі? Я тут дивлюся на тата, — ці слова я прошипів, — і думаю, що непогано було б умовити його купити мені якусь стару тарантайку, щоб можна було їздити хоч на чомусь.

— Що ти за фігню несеш? Я ніколи ні на чиїй машині не їздив пляжем. Ти знову забув, хто я, — не почувши мене, відказав Ерік. Я відвернувся від батька й утупився поглядом у куток; гучно зітхнувши, відставив слухавку від рота й прошепотів сам до себе: «Боже ж ти мій…»

— Так, Джеймі. Саме так, — безнадійно повів я далі. — Наскільки я зрозумів, мій брат намагається дістатись сюди. Ми тут із татом сподіваємось, що з ним усе гаразд.

— Ах ти ж падло мале! Говориш так, наче мене й не чуєш! Господи, як же мене бісить, коли люди так поводяться! Але ти — ти зі мною так не поводитимешся, чи не так, запальна ти моя?

Його голос знову зазвучав віддалено, і я почув у слухавці собаку — ба навіть щеня. Подумати лишень. Я ввесь спітнів.

З коридору до мене долинули звуки кроків і клацання кухонного вимикача. Знову почулися кроки в коридорі, а затим — на сходах. Хутко розвернувшись, я посміхнувся батькові, який наближався до мене.

— Облиш, Джеймі, це стара пісня! — жалібно проказав я, виснажений як метафорично, так і буквально.

— Не займай телефон надто довго, — мовив батько, проходячи повз, і рушив сходами вище.

— Добре, тату! — радісно крикнув я, починаючи відчувати біль поблизу сечового міхура, що іноді виникає в мене, коли все складається якнайгірше і я не бачу жодного виходу із ситуації.

— А-а-а-а-у-у-у-у!

Я відірвав слухавку від вуха й витріщився на неї, не в змозі зрозуміти, чий це був крик — Еріка чи собаки?

— Алло? Алло? — гарячково зашепотів я, поглядаючи на стіну другого поверху, аби пересвідчитися, що на ній уже немає батькової тіні.

— Га-а-а-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у! — проскавучало в слухавці. Мене кинуло в дрож, і я увесь затремтів. Господи, що ж він із тією твариною робить? На іншому кінці дроту почувся глухий металевий звук, схожий на лайку крик, а потім знову брязкіт і грюкіт ударів.

— Ах ти ж падло мале! Ар-рх! Блядь! Суко! Вернись сюди! Ах ти ж…

— Алло! Еріку! Тобто Френку! Тобто… Алло! Що там у тебе відбувається? — прошипів я, позираючи на сходи, скоцюрбившись біля телефону й прикриваючи вільною рукою рота. — Алло?

Спочатку почувся якийсь гуркіт, після чого Ерік прокричав прямо в слухавку:

— То все через тебе!

Пролунав черговий удар. Якийсь час до мене долинав лише незрозумілий шум, і як би я не напружувався, мені все одно не вдавалося з’ясувати його походження; то могли бути просто перешкоди на лінії. «Можливо, варто покласти слухавку?» — подумав я і вже навіть приготувався це зробити, аж раптом знову зачув нерозбірливе бурмотіння Еріка.

— Алло? Що ти сказав? — запитав я.

— Ти ще там, га? Маленьке падло від мене втекло. І все через тебе. Боже, ну яка з тебе користь?

— Вибач, — щиро перепросив я.

— Надто пізно! Чорт! Ця паскуда мене вкусила. Але я впіймаю її знову. Падло таке! — Почулося пищання. Ерік закинув в автомат дріб’язок. — Сподіваюсь, ти радий? Так?

— Чому це я маю радіти?

— Тому, що ця клята шавка від мене втекла, гівнюк ти малий!

— Хто? Я? — перепитав я, щоб потягнути час.

— Ти ж не хочеш, щоб я повірив у те, що тобі шкода?

— Е…

— Ти зробив це навмисне! — закричав Ерік. — Навмисне! Ти хотів, щоб вона втекла! Навіть погратися мені не даєш! Хай собі собака розважається, еге ж?! А мені, виходить, не можна? Ах ти ж гівнюк! Падло гниле!

— Ха-ха! — непереконливо розсміявся я. — Що ж, дякую за дзвінок… е… Френку. Бувай.

Я брязнув слухавкою і якусь мить постояв, вітаючи себе з тим, як добре, зважаючи на обставини, мені вдалося залагодити справу. Витерши спітнілого лоба, я востаннє зиркнув на стіну вгорі й не побачив там жодної тіні.

Похитавши головою, я поплентався сходами нагору. Щойно ступив на останню сходинку, телефон задзвонив знову. Я завмер. Якщо я відповім на дзвінок… Але якщо не відповім, то це зробить батько, і тоді…

Я збіг униз, схопив слухавку й почув, як в автомат закинули дріб’язок.

— Виродок! — Лайку змінив оглушливий грюкіт пластмаси по металу і склу. Заплющивши очі, я дослухався до брязкоту й стукання, аж доки після одного особливо гучного удару не почув низьке, не притаманне телефонам дзижчання; відтак я знову поклав слухавку, розвернувся, поглянув нагору й утомлено рушив сходами до своєї кімнати.

Я лежав у ліжку й думав. Незабаром мені доведеться спробувати вирішити цю проблему дистанційно. Це був єдиний вихід. Варто спробувати повпливати на ситуацію через її першопричину: Старого Сола. Вдатися до найпотужніших чарів, доки Ерік власноруч не розтрощив усю телефонну мережу Шотландії та не винищив усе поголів’я собак країни. Але спершу слід знову запитати поради у Фабрики.