Осина фабрика

Ми ходили на прогулянки, запускали повітряних зміїв, зводили дамби й таке інше, однак тепер усе змінилося; він був дорослим, який просто допомагав мені розважатися, а не ще одним хлопцем, готовим розділити зі мною власне щастя. Нам було непогано разом, і я так чи інакше радів його приїзду, проте сам він відчув неабияке полегшення, коли, провівши місяць на острові, зміг доєднатися до своїх університетських друзів і поїхати з ними відпочивати на південь Франції. Я журився, розуміючи, що втратив друга й брата, таким, яким знав його колись, і щонайгостріше відчував своє каліцтво — тобто те, що, як мені було відомо, назавжди залишить мене підлітком, а отже, ніколи не дозволить вирости й стати справжнім чоловіком, здатним торувати власний життєвий шлях.

Того відчуття я позбувся швидко. У мене був Череп, Фабрика, і до того ж я відчував компенсаторне чоловіче задоволення: я радів блискучим досягненням Еріка в зовнішньому світі, у той час як сам поволі ставав беззаперечним володарем острова й прилеглих територій. Ерік писав мені листи, у яких розповідав про свої успіхи, дзвонив додому, спілкувався зі мною й батьком і змушував мене сміятися під час наших телефонних розмов, як це вміють робити розумні дорослі, навіть якщо ти й не хочеш, щоб тебе смішили. Він ніколи не дозволяв мені відчути, що повністю покинув мене або острів.

А тоді стався нещасний випадок, який — про що ні мені, ні моєму батькові на той час не було відомо — наклався ще й на інші речі, і цього виявилося достатньо, щоб знищити навіть ту змінену, проте все ж відому мені людину. Ерік став таким, яким був раніше, але заразом перетворився на щось абсолютно інше — амальгаму зі свого колишнього «я» (по-сатанинськи вивернутого навспак) та особистості більш досвідченого чоловіка, дорослого, понівеченого, небезпечного, спантеличеного, жалюгідного й безумного водночас. Він нагадував мені розбиту голограму, повне зображення якої містилося в кожному її осколку, що був не лише уламком, але й воднораз окремим цілим.

Це трапилося під час його другого року навчання, коли він допомагав у великій клініці при університеті. Йому навіть не треба було постійно перебувати в надрах тієї лікарні поруч із відбракованими представниками людства; він допомагав у вільний час. Згодом ми з батьком дізналися, що в Еріка були проблеми, про які він нам не розповідав. Він покохав дівчину, але ця історія погано закінчилася — урешті-решт вона сказала, що не кохає його, і втекла до іншого. Якийсь час Еріка мучили особливо сильні мігрені й заважали йому навчатися. Як через це, так і через невдачу з дівчиною, він неофіційно влаштувався в лікарню неподалік від університету, де допомагав медсестрам під час нічних змін і скнів над своїми книжками в темряві палат, доки довкола стогнали й кашляли старі, молоді й хворі.

Так він робив і тієї ночі, коли трапився неприємний випадок. У палаті, де він допомагав, тримали немовлят і маленьких дітей, які були настільки скаліченими, що за стінами лікарні на них у будь-якому разі чекала смерть, хоча ніхто не розраховував, що навіть за наявності належної допомоги вони протягнуть набагато довше. Про всі тодішні події ми дізналися з листа медсестри, яка товаришувала з моїм братом, і з тону листа стало зрозуміло, що, на її думку, не дозволяти деяким із тих дітей померти було несправедливо; вочевидь, вони просто слугували експонатами, яких лікарі та консультанти демонстрували студентам.

Стояла спекотна, задушлива липнева ніч, а Ерік сидів у цьому мерзенному місці поряд із лікарняною котельнею та складськими приміщеннями. У нього цілий день боліла голова, і коли він потрапив до палати, його почала мучити жахлива мігрень. Система вентиляції вже протягом кількох тижнів працювала абияк, і попри те, що техніки намагалися її полагодити, тієї ночі було спекотно й парко, а за таких умов Ерікові мігрені завжди посилювалися. Приблизно за годину хтось мав його змінити, інакше, гадаю, навіть Ерік визнав би поразку, повернувся б до свого гуртожитку і вклався б у ліжко. Натомість він обходив палату, міняв пелюшки, заспокоював немовлят, які невпинно пхикали, робив перев’язки, ставив крапельниці і т. д., у той час як у нього самого розколювалась голова, а перед очима танцювали вогні та іскри.

Дитина, про яку він піклувався, коли це трапилося, була, так би мовити, овочем. Окрім решти вад вона страждала на абсолютне нетримання, не здатна була видавати жодних звуків, окрім булькання, не могла належним чином контролювати свої м’язи — навіть шию їй необхідно було підтримувати за допомогою спеціальної скоби, — а її голову накривала металева пластина, оскільки кістки черепа так і не зрослися й навіть шкіра над мозком була тонкою, мов папір.