Останнi орли

— Та вони, либонь, казали, — знiяковiло зауважив старший запорожець. — Дiвчина й перстень твiй показувала, але ми не повiрили… За таких, бач, обставин попалися… Вночi пiдповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…

— Гай-гай! — усмiхнувся Залiзняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Вiн ласкаво взяв Прiсю за пiдборiддя, i збентежена дiвчина спаленiла ще бiльше.

— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. I як це тобi, Петре, надало до них, — вiн пiдморгнув у бiк запорожцiв, — у гостi потрапити?

— Заблудилися в лiсi з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пiшли, але боялися вiдразу пiдходити… Спершу хотiли роздивитись… пiдповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотiли, пане полковнику, їхати зi мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залiзняк здивовано глянув на Петра: певно, бiдолашнi дiти ще нiчого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потiм сказав збентежено й сумно:

— Вони свято виконали свiй обов'язок… Захищали церкву до останнього подиху…

Уже в голосi, яким були промовленi цi слова, Петро й Прiся одразу вiдчули щось лиховiсне.

— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.

— Ой мати божа! — скрикнула Прiся, звiвши на Залiзняка сповненi жаху очi.

— Хiба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.

— Авжеж, дiти…

— I батько?.. — у вiдчаї сплеснула руками Прiся.

— Прийняв мученицький вiнець.

Тихий зойк вирвався з Прiсиних грудей, i вона, наче пiдрiзана косою квiтка, похитнулась i впала на руки полковника, що пiдбiг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бiдолашну дiвчину привели до пам'ятi, вона тихо, безутiшно заридала.

— Недолюдки, христопродавцi, гаспиди! — хрипiв Петро, притискуючи Прiсю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натiшився б!..

— Батько ваш тепер у ясних оселях божих iз святими мучениками й праведниками; там йому краще, нiж тут, на землi. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й свiт не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдкiв, якi знущалися з твого батька… А ти, Прiсю, не журися, ми не кинемо тебе. Залiзняк ласкаво погладив дiвчину по голiвцi. У цей час дверi вiдчинилися, й до сторожки ввiйшов Найда.

— Ну, панове, одведiть дiвчину до людей, — звернувся Залiзняк до запорожцiв. — Тут є й лисянськi селяни, а до нас пришлiть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

— Берiть i життя моє! — з запалом вiдповiв Петро. Запорожцi з Прiсею вийшли, а через хвилину до сторожки ввiйшов Харко Неживий з дванадцятьма надiйними козаками.

— Доброго здоров'я, батьку! — привiталися козаки. — Що скажеш?

— А ось що, брати, — вiдповiвши на' привiтання, заговорив Залiзняк. — Завтра опiвночi зберуться в Мотронинському лiсi всi козаки, запорожцi, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опiвночi ми освятимо нашу зброю i заприсягнемося полягти всi, як один, за матiр Україну i за хрест святий. Вiйська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора i козакiв, i селян, — тому вiзьмiть кожен з собою ще по кiлька душ i засядьте на всiх дорогах i стежках, якi ведуть до монастиря, щоб ляхи, довiдавшись про завтрашнiй день, не прорвалися крiзь лiс i не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, i якщо вони поразять його, тодi вже нiщо не воскресить трупа.

— Розумiємо, батьку, мишi не пропустимо! — заговорили разом козаки.

— З лiсу теж не випускати нiкого! — додав Найда. — Хiба що тiльки з нашим листом чи перначем, а в лiс тiльки тих, хто на запитання "Хто йде?" дасть вiдповiдь: "Лисянський титарi" — "Куди?" — "На прощу в монастир". А коли їхатиме обоз, то гасло таке: "Хто йде?" — "Чумаки з Криму!" — "Що везете?" — "Сушену тараню!"

— А якщо хто помiтить ляхiв i не зможе зупинити їх, — вiв далi Залiзняк, — то хай тричi вистрелить iз мушкета, i кожен, хто почує пострiли, хай повiдомить iншому, а той повинен негайно послати гiнця до нас. Розумiєте, дiтки?

— Розумiємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

— Вiримо, друзi! — Найда i Залiзняк пiдвелися. — Нам i вам, однаково всiм, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи мiняються: ви — останнi орли України. Вiддамо ж, друзi, все, що маємо, — i життя, i душу, щоб хоч цього разу вирвати батькiвщину з кайданiв!

— Амiнь! — разом вiдповiли запорожцi.

Усi мiцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожцi вийшли.

Залишилися тiльки Залiзняк i Найда. Обидва якусь мить мовчали.

— Ну, друже, — глибоко зiтхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скiнчили, залишилося тiльки вирiшити нам помiж себе: на якi мiста зараз рушати? Перш нiж ми нападемо на Умань, треба взяти кiлька менших мiст, щоб наше вiйсько повiрило в свої сили i щоб нагнати страху на ляхiв… У Чигиринi й Жаботинi зiбралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?