Останнi орли

— Згоден!.. Але ось що, друже: перш нiж ми гомонiтимемо про справи, я хотiв тобi сказати про одну приватну рiч! — Найда вiдкашлявся. — Пiдiймається буря, жiночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирiшив, що неодмiнно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козакiв… Гiрко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як iншi…

— Ох, друже, шкода, що тобi так пiзно спало це на думку! — зiтхнув Залiзняк.

— Чому пiзно? — стривожено спитав Найда.

— Бо я щойно одержав звiстку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир i, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

А що ж дiялося в нещаснiй Лисянцi пiсля вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький i плебан у супроводi губернатора, полковника й чотирьох молодих офiцерiв увiйшли до церкви; найпревелебнiший офiцiал, пiдiйшовши до вiвтаря, зняв руки вгору й заспiвав фальцетом "Те deum laudamus" плебан, а за ним i всi присутнi рiзноголосе пiдхопили, й переможний гiмн верескливо i дико залунав пiд склепiнням гвалтом узятої церкви. Потiм Мокрицький увiйшов через царськi врата у вiвтар, а плебан через дияконський вхiд поспiшив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вiвтаря з перекошеними вiд гнiву обличчями:

— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнiрство! — зарепетував офiцiал, хапаючись руками за голову.

— Мшi не можна вiдправити: всi шати забрано… Усi священнi речi вкрадено… I навiть ковчег i чашi зникли, — тремтячи вiд хвилювання, пояснив плебан.

— Грiм i блискавка! Хто насмiлився? Роздеру на шматки! — закричав, синiючи вiд лютi, Кшемуський i витрiщився на небожа.

— У всякому разi, найяснiший пане, не пiп, — вiдповiв переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нiкого з ним не було, нiкому при менi передати ключiв вiн не мiг. Потiм розпочався допит… А коли пiп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати дверi… Виходить, хтось iз бидла…

— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищi… Осквернення "Secula seculorum"… О Єзус-Марiя!

— Блюзнiрство впаде на нашi голови! — вторив офiцiаловi плебан.

— Знайти менi винного! — затупотiв ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

— Проше найяснiшого пана дядю… — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу пiд'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… I не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелiв бити на сполох!

— Я ось титаря…

— Стiй! Я вже сам займуся допитом i карою… I слово гонору, що жахнеться пекло! — i Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили iншi.

Неподалiк вiд папертi стояло кiлька зв'язаних полонених, захоплених жовнiрами, — три баби, слiпий дiд i титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар i тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спiшившись, розташувалась на вiдпочинок по всьому цвинтарi й за оградою.

— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, i блiдий, похнюплений довудца, тремтячи вiд переляку, вийшов за ворота.

— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому мiсцi ви не назвете менi ту бестiю, котра забрала з церкви священнi речi, то не дожити менi до вечора, коли я не перерiжу усе ваше село, починаючи з щенят.

— Не покладай гнiву на людей безневинних, найяснiший пане, — обiзвався титар. — Усi священнi речi iз церкви винiс з власної волi, а не за чиїмось наказом, я.

— Ти? Ха-ха! — зрадiв Кшемуський i потер вiд задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подiв? — спитав вiн трохи м'якшим, навiть ласкавим голосом, втiшаючись збентеженням жертви.

— Де я подiв їх, найяснiший пане, то вiдомо єдиному боговi й менi.

— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. I принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалi нiжнiший i нiжнiший.

— Не скажу й нiкому нiчого не вiддам! — твердим голосом вiдповiв титар.

— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський i спокiйно додав: — А принесiте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщi йому за халяви. Цей засiб дуже корисний i розв'язує iнодi язики.

Через десять хвилин на жаровнi було розпечено вугiлля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блiдий як полотно, але цiлком спокiйний; очi в нього палали релiгiйним екстазом, уста шепотiли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, i скоро юхта в багатьох мiсцях прогорiла; дим тремтливими пасмами пiднявся вгору й окутав обличчя, страдника.

Але титар мовчав, навiть не застогнав.

— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагiдне серце… I, певно, не стерпить мук своїх ближнiх за себе…

— Так, слушно, пане, — осмiхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свiдкiв!.. Тiльки бiдолахам холодно босонiж стояти на сирiй землi, то поставте їх для зручностi на розпечене вугiлля!..