Останнi орли

Купка драгунiв нарештi кинулася на Левандовського, та вiн був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерностi… Три шаблi прийняли удари цiлого десятка. Замигтiли холоднi блискавки, задзвенiла сталь. Один iз нападни кiв упав навзнак з розсiченою головою, другий присiв, схопившись лiвою рукою за праву, що безвладно повисла… Решта вiдскочила… На допомогу їм кинулись iншi…

Звичайно, Левандовський мiг ще зарубати чоловiк п'ять-шiсть драгунiв, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кiлькостi, зрештою неодмiнно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловiсний наростаючий гомiн… Усi сторопiли, зблiдли, насторожились… Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, i це дало йому змогу вiдступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор i його почет втупили очi в безлюдний поки що майдан… Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся лiс кiлкiв i шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлюченi юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змiшалися, завирували й, наче страхiтливий вал, ринули на ворогiв.

— Бунтi — ослаблим голосом прошепотiв губернатор i затремтiв, наче осиковий лист.

— Oremus domine! — пiдняли руки вгору ксьондзи.

— Рятуйтесь! — захвилювалися офiцери, збiгаючи з папертi.

— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. — Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пiкiнери — в лави, до стрiльцiв! Решта на коней!

Рiшучий голос полковника одразу пiдбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усi кинулися виконувати наказ. Офiцери приєдналися до своїх жовнiрiв.

Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворiтьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янiв од жаху: "Що робити? Пробиватися вперед — божевiлля, захищатися — теж… Сховатися за ограду? Але брама зачинена". Залишалося одне — кинутися праворуч чи лiворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар… Та хвилина розгубленостi вiдрiзала шлях до вiдступу… Купку одурiлих вiд страху вояк оточила юрба… Попереду мчала фурiя з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й пiною на губах.

— Ага, ось вони, вбивцi мого сина! — захрипiла вона й голiруч кинулась на озброєного з нiг до голови довудцу. Напад був такий несподiваний i навальний, що довудца не встиг опустити пiднятої шаблi й упав, збитий з нiг. Жiнка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русi розтоптала їх, в одну мить зiм'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, i ринула до церковних ворiт. Та раптом iз-за огради пролунав трiскучий залп iз мушкетiв. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тiл упало в перших лавах, змусивши iнших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з нiг, заднi… Все змiшалося…

— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зiмнемо… Ану вперед!

Голос пана, який встиг заслужити довiр'я селян, пiдбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: "Бий їх!", "Смерть ляхам!" Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збiгав найдорожчий час: поляки дiстали можливiсть знову набити мушкети i, скориставшись розгубленiстю хлопiв, самим кинутися на ворога… Сотня вершникiв порубала б селян, бо, напевне, усi кинулися б врозтiч, пiдставляючи пiд удари шабель беззахиснi потилицi й спини… Левандовський розумiв це i старався вдихнути вiдвагу в серця повстанцiв, якi ще не звикли до бойового вогню.

— Смiливiше! Дружнiше! Вперед! — надривався вiн, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо… Хiба мало ще знущалися цi розбiйники з ваших жiнок i дочок? Хоч церкви не вiддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титаревi спекли ноги й руки… Полум'я розгоряється… Вирвемо ж iз рук катiв мученика! Вперед! За мною!

Вигляд титаря, що горiв живцем, страшенно вразив усiх, i натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп i вiдкинув атакуючих назад.

Левандовський вiдчув: iще одна втрачена мить — i замiшання селян перейде в панiку.

— До возiв! — скомандував вiн, не даючи їм часу опам'ятатися. — Он у вас рушницi… Стрiляйте по ляхах iз-за возiв… Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!

Слова Левандовського знову пiдбадьорили селян.

— Веди нас! — пролунали в натовпi вигуки.

— За мною ж, друзi! До возiв! — крикнув Левандовський, i слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.

Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати "бидло", але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кiльком жовнiрам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох бокiв село. Вiн вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отодi на них можна й ударити.

Тим часом iз-за возiв пролунали пострiли: по двоє. по троє односельцiв допомагали кожному стрiльцевi набивати рушницi. Влучнi, хоч i нечастi кулi зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу воякiв Кшемуського.