Останнi орли

З пашi поверталася череда: в клубах сiрої куряви дрiбненько трюхали вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.

Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi, мукали корови, погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред вулицi й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.

Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв проїхало в поле, ведучи на поводi по двоє, по троє коней; прорипiв вiз, запряжений парою волiв; потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки, повертаючись з поля.

Теплий, мирний вечiр тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небi, в лагiдному сяйвi пригасаючої вечiрньої заграви i в самому повiтрi, напоєному пахощами квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помiтно й найменших слiдiв радостi й веселощiв. Зрiдка хто порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають здатностi веселитися, iз смiхом i галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий смiх їхнiй звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.

У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:

— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!

— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар i перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув туди, куди показала Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх селян; бiлi сорочки їхнi були iусто припорошенi курявою, а засмаглi обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям i чорними бровами, вiдокремився од своїх товаришiв i, ставши однiєю ногою на приступку перелазу, перескочив у двiр.

— Здоров був, Петре! — радiсно гукнула Прiся, кидаючись йому назустрiч. — Чого так довго барився?

— Здорова, сестро! — уривчасто вiдповiв Петро на радiсне привiтання Прiсi й, не помiчаючи її руху, подався до хати. Вiн пiдiйшов пiд благословення батюшки, поцiлував шанобливо руку батьковi й, скинувши з плечей торбу, важко сiв на траву.

— Що, втомився, сину? — ласкаво звернувся до нього священик.

— Не чую, панотче, нi плечей, нi рук, нi голови!

— Чого так довго держали? — спитав титар.

— Робота була, батьку.

— А яка робота?

— Важна та хитра! — голос молодого парубка прозвучав сердито й насмiшкувато, а уста скривила зла посмiшка.

— А що таке? — промовили разом батюшка й титар.

— Шляхтичевi будинок руйнували, сад викорчовували та на мiсцi всiєї його садиби орали поле…

— Навiщо ж то?

— На-потiху пановi губернаторовi та його можновладним гостям. Цiлу нiч держали нас на роботi, не дали й хвилини спочити, а щоб скорiше йшло дiло, спалили в цього самого шляхтича i будинок, i хлiб, i все його добро… гаразд хоч жiнку з дитиною витягли та вiдпровадили до якогось сусiда.

— О господи! Та що ж це коїться? — вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.

— Шляхтич той як побачив, що на мiсцi його фiльварку саме тiльки гладеньке поле, — розповiдав Петро, — гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потiшилося, добряче потiшилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лiсi корчували та перевозили на пiсок, за одну нiч лiс посадили!

— Господи! А гречка ще й досi не сiяна, — промовив, зiтхнувши, титар.

— Не буде зiбране й сiно, тату! — говорив далi з якоюсь їдкою злiстю Петро. — Однi бенкети закiнчились, почнуться iншi. Панство знову збирається, мабуть, затiває щось нове.

— Ох-ох! — зiтхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпiти треба, дiти, терпiти…

— Та терпимо ж, — вiдповiв Петро iз злою посмiшкою, i в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж i поводиться з нами панство гiрше, нiж з дворовими псами своїми!

Нiхто нiчого не вiдповiв на їдкi слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрiї показався мiдно-червоний край мiсяця, а за кiлька хвилин випливло i все червоне око й нiби повисло в синюватому туманi.

— Що ж, Прiсю, — промовив нарештi титар, звертаючись до дочки, яка допiру пiдiйшла вiд перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.

Повечеряли мовчки, нiхто не промовив i слова. У всiх було тяжко на серцi й слова самi завмирали на устах.

Прибравши вечерю, Прiся знову пiдiйшла до перелазу й, сiвши на приступцi, поклала голову на руку i втупила свiй сумний погляд в залиту срiбним мiсячним сяйвом далину.

Петро пiдвiвся з мiсця, перехрестився й пiдiйшов до Прiсi. Йому було жаль сестри й хотiлося загладити неприємне враження вiд суворої зустрiчi.

— Чого зажурилася, сестро? — промовив вiн, ласкаво доторкаючись до її плеча.

— Так собi, братику, нудно чогось.

— Хiба знов трапилось щось лихе на селi? — швидко спитав парубок. — Як Сара?

— Нi, нiчого, слава богу, все гаразд, i Сара була в нас щойно!

— Ну що ж вона казала?

— Та так, нiчого; ото тiльки каже, що батько її сердиться за те, що вона бiгає до нас.