Останнi орли

— Навiщо, отче Хомо, в хату? — весело вiдповiв Залiзняк, розправляючи свої могутнi плечi. — Тут, пiд божим наметом, i просторiше, i дихати вiльнiше!

— Ну й гаразд, — погодився батюшка.

За пiвгодини всi вже сидiли круг розстеленого рядна, на якому Прiся й Петро порозставляли все, що тiльки знайшлося кращого в них у господi. Круг рядна посiдали Залiзняк, троє його товаришiв, отець Хома й титар; Петро не посмiв сiсти в присутностi таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям i часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Прiся ж спинилася в хатнiх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонiлося й вiд клопоту, й вiд захвату, а очi так i сяяли, так i променились, одверто виявляючи всю палку радiсть, яка охопила її чисту iстоту. Вона не одривала очей вiд Залiзняка. Вся облита мiсячним сяйвом, маленька постать її вирiзьблювалась на тлi темних сiней якимсь легким, свiтлим видiнням.

— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радiсною усмiшкою батюшка, звертаючись до Залiзняка, — i говорили менi дiти, що ти обiцяв заїхати до нас, а все-таки не вiрилося нам з титарем.

— Чому ж не вiрилось, отче Хомо? Хiба я коли забував давнiх друзiв, та ще яких давнiх! Хо-хо! Мабуть, рокiв двадцять знайомi: я ж тодi ще зовсiм безвусий хлопець був.

— Так, так, — батюшка ласкаво усмiхнувся. — Пам'ятаю, з батьком приїжджав. Багато вiдтодi часу минуло.

— Багато, — тихо мовив i титар, сумно киваючи головою.

— Багато, — зiтхнувши, промовив Залiзняк. — Багато й горя навалилося вiдтодi на нашi плечi. Ну, та що там горе лiчити, — перебив вiн сам себе з веселою усмiшкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелiчити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звiздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — вiн, усмiхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, рокiв десять з вами не бачилися.

— Так, так… десять. А що я? — старенький нiяково усмiхнувся. — Дякую roc-подевi милосердному: ось поховав панiматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й грiє, а я не можу нiчим i вiддячити йому, не можу через свою убогiсть…

— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонiвши од хвилювання, — я для вас не те що, а навiть…

— Знаю, знаю, — з ласкавою усмiшкою перебив його отець Хома, — ти для мене нiчого не пошкодуєш, та тiльки не вартий я того, немiчний, убогий пастир!

— Ви не вартi? — вигукнув титар i, знiяковiвши, затнувся.

— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив i Залiзняк, — а нам, грiшним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовiв?

— Осиротiв, пане полковнику, — журливо зiтхнувши, вiдповiв титар. — Зосталося ось тiльки двiйко дiток.

— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?

— Куди вже нам! Хiба пустять?

— А ти й не питай! Хе-хе! Хiба запорозькi землi од Польщi муром кам'яним одгородженi? Та вiльному птаховi й мури не стоять на перешкодi, от що! Парубок хороший, я його по дочцi твоїй признав, схожа на покiйницю матiр.

— Еге ж, усякий впiзнає.

— Красуня! — Залiзняк з усмiшкою глянув на Прiсю.

Пiд його поглядом дiвчина зовсiм знiяковiла й опустила очi.

— На горе собi, — важко зiтхнувши, вiдповiв титар.

— На горе собi? Вiдколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?

— Вiдтодi, пане полковнику, як пани зовсiм опанували нас… Е, та що це ми, — перебив вiн себе, — такi розмови завели! Призволяйтесь, гостi любi, даруйте, немає господинi, дочка ще дитина зовсiм, а я не вмiю гаразд пригостити. Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжi, та — що бог послав.

— Годi, годi, пане титарю, — перервали Залiзняк та його товаришi. — У нас руки звичнi, самi знайдуть дорогу, та й зубiв припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощi для нашого горла.

— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.

— Я? — Залiзняк повiв бровою й вiдповiв загадково. — Та їздив же все… сiяв… у "хлiбороби" пошився… Не знаю тiльки, якi будуть "жнива". Правду кажучи, добре поливають люди землю i кров'ю, й слiзьми, можна б сподiватися добрих сходiв… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей вiд поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залiзняк глибоко зiтхнув i додав уже iншим тоном: — А тепер ось до вас просто iз святого нашого града Києва.

— От, пане полковнику, i розкажи нам, що робиться там.