Останнi орли

— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — iз злiстю промовив Петро.

— Як то що? — здивувалася Прiся. — Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.

— Гм! — Петро якось непевно крекнув i спересердя оджбурнув гiллячку, що потрапила йому пiд ноги.

— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Прiся.

— Ну, а ти що ж?

— Сказала, що не знаю.

— Не знаю… гм… ну, так… звичайно, — промовив Петро й пiшов до повiтки.

— Стривай, куди ти? — спинила його дiвчина.

— Та от хочу поїхати з кiньми в степ.

— Та куди тобi, ти й так натомився, та й Сара казала, що пiзнiше забiжить до нас.

— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Вiн сiв на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишенi кресало та кремiнь, заходився викрешувати вогонь.

Мiсяць пiднявся ще вище й залив цiлим морем чарiвного свiтла село. Один по одному завмирали всi клопiтливi звуки села. Надходила нiч.

— Прiсю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.

— Тут, — швидко вiдповiла дiвчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сидiла на колодi мiж Прiсею й Петром.

— А що, вирвалась? — говорила Прiся, смiючись i обнiмаючи Сару.

— Вирвалась, — вiдповiла та з усмiшкою.

— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.

— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тiльки у вас менi й добре, не вийшла б нiкуди звiдси, а додому хоч би й не вертатися нiколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, i, нiби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж менi, Петре, чого тебе кликали?

Парубок спохмурнiв.

— Не розпитуй, — промовив вiн суворо, — скажи краще менi, що ти поробляла без мене?

— Я нiчого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. I батько хоче видати мене скорiше, каже, що за теперiшнього часу жiнцi легше прожити, нiж дiвчинi.

— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж пiдеш?

— Нiколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в рiчку кинуся, а замiж не пiду.

Петро швидко глянув на Сару й потупив очi. Осяяна мiсячним промiнням, вона здавалася ще кращою, i чорнi очi її блищали на блiдому обличчi, мов два величезнi дiаманти.

— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув вiн понуро, не дивлячись на Сару.

— Нi, нi! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.

— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хiба ти?..

— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої вiри, хочу любити вашого бога, доброго, лагiдного, милостивого, хочу пiзнати його й носити в своєму серцi, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять i мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать i мене, все, все хочу роздiлити з вами!

— Саро! — прошепотiв схвильованим голосом Петро й спинився.

— Голубко моя! — гаряче скрикнула Прiся i, обнявши молоду єврейку, почала її цiлувати.

— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.

— Я й сама не лишусь… Душно менi там, нудно! Туга гризе. Тяжко вiд їхньої ненавистi й злостi, — палко заговорила єврейка, i голос її затремтiв невимовною тугою. — Вони ненавидять усiх вас; в їхнiх душах тiльки злiсть i помста… Нi, нi! Не можу я жити з ними: чужi вони менi!

— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе i вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.

— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!

— Нiколи, нiколи не вб'ють! — швидко перебила її Прiся. — Хiба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кiлька разiв, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братовi в очi. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хiба ти дозволиш жидам убити Сару?

— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподiвано вирвалось у Петра, i очi його блиснули пiд чорними бровами. С ара потупила очi й зашарiлась.

— Тiльки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокi, чудовi очi.

— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Прiся, схоплюючись з мiсця й беручи Сару за руку. — Ходiм до нього!

Сара й Петро пiдвелися з мiсця… Але несподiвано здалеку долинув швидкий тупiт кiлькох коней.

Усi хутко оглянулись.

Вулицею села мчало учвал кiлька озброєних козакiв. Поперед усiх летiв на чудовому бiлому, як снiг, конi якийсь ставний, широкоплечий козак.

— Братику, голубчику, та це ж вiн, вiн! — скрикнула Прiся тремтячим од хвилювання голосом i, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руцi.

— Та хто вiн? Хто такий? — промовив здивовано Петро, та не встигла Прiся вiдповiсти братовi, як передовий вершник крикнув гучним голосом:

— Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!

— Полковник Залiзняк! — радiсно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.

Коли минули першi хвилини радiсної зустрiчi, батюшка запросив дорогих гостей у хату вiдпочити й закусити, чим бог послав.