Пасербки восьмої заповіді

- А-а, дочко… Бог тебе послав, не інакше! Брата мого палять, молодшенького, кажуть - чаклун, нечистому продався… Може, чула? - Стах, теж мукомол, як і я! Бугаєцький війт із сухосадським змовилися, людей намовили, а люди в нас добра не пам’ятають, їм що мірошник, то й чаклун! Сім десятків років на одному місці - і все було добре, а на сімдесят першому загомоніли: і корови в Бугайцях погано дояться, і дівчина минулого року в річці біля млина втопилася, а тіло не знайшли, і вовки знахабніли, серед білого дня худобу ріжуть, учора ж знову змія бачили в небі, кружляв надвечір над млином… не інакше, як сам Харнась-нероба це бачив, коли з корчми додому повз! Дочко, рідна, ти на коні - лети в обитель, ублагай когось зі святих отців у Бугайці їхати! Нехай святим судом судять, праведним, нехай не дадуть пропасти безневинній душі…

Абат Ян вибрався з візка і підійшов до розхвильованого мірошника. Старий підсліпувато мружився, а далі, упізнавши тинецького ігумена, кинувся тому в ноги і втретє взявся переказувати трагічну історію свого брата, звинуваченого в чаклунстві та у зв’язках із Сатаною. Короткими й точними запитаннями абат не давав мірошникові збитися на манівці, навертав його до головних подій - інакше довелося б вислухати весь життєпис Бугайців од гулящої жінки нинішнього війта до вічно п’яного Харнася-нероби. Та ось він нарешті повернувся до Марти і Михала.

- Це тобі не Відень, - розвів руками, завваживши, як Марта закусила губу. - Забула, мабуть, як воно в наших місцях? Бачу, забула… Михале, ви їдьте лісом навпростець, там дорога вторована, не тільки верхи, а й на кареті шестірнею можна проїхати. А я в ці Бугайці поверну… бо ж спалять діда - і не перехрестяться!

- Спалять, - личко мірошникові зморщилося як печене яблуко з очей потекли скупі старечі сльози, - ой, спалять…

- То, може, разом поїдемо? - заговорив був воєвода Райцеж, але абат Ян заперечно похитав головою.

- Не треба, Михалеку. Ні до чого. Я - священик, мене вони послухають, а ти запальний у нас, з’явишся в Бугайці з гайдуком та Мартою, підеш упоперек, почнеш палашем махати, а мужики за сокири схопляться… Тут не Відень і навіть не твій Виснич, де холопи спину вирівнювати розучилися! До того ж, якщо ти потрібен Мардулі-разбійникові - у тутешніх селах чутки гучно лунають, завтра Мардулі донесуть, де ти та що ти!.. Коротше, їдьте лісом, до вечора дістанетеся до корчми Габершляга - там і ночуватимете. Чекайте мене в корчмі до завтрашнього полудня. Гадаю, що встигну… Що ж, брате Ігнатію, - in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! [7]

- Amen [8] , - негайно відгукнувся квестор і зістрибнув на землю.

* * *

…Коли колеса візка спільними зусиллями Михала й квестора Ігнатія було витягнуто з піску, підбадьорений присутністю абата Яна мірошник видерся на передок, прицмокнув на кобилу - і віз мало-помалу покотився у зворотному напрямку.

Слідом за ним рушив візок ігумена тинецького монастиря, абата Яна Івонича.

Марта й Михал перезирнулися й повернули в ліс. Дорогу до корчми Габершляга воєвода Райцеж непогано знав, турбуватися за Яна пан Михал не бачив особливих причин - скривдити духовну особу, та ще й таку відому в тутешніх місцях, не насмілився б ніхто - але Михал раз у раз ловив себе на тім, що озирається та пильно вдивляється в хащі обабіч дороги, немов сподіваючись щось видивитися серед безладдя стовбурів і чагарнику.

Щось дуже важливе.

Одновухий Джош, сам того не помічаючи, тулився до вершників і нервово нюхав повітря.

Пахло бідою.

3

Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, - він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом - блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне!

Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати…

Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав.

- Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий?

Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав.