Пасербки восьмої заповіді

Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці - міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.

Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.

- Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?

- Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.

- Це яка ж? - недобре посміхнувся абат Ян. - Підсобити тобі у ворожінні?

- З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.

- Із Нечистим змагатися? - здивовано перепитав ігумен. - Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?

- Не поділили, - кивнув мірошник, уникаючи подробиць.

- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив - каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!

- Можна й по-доброму, - посміхнувся Сокира. - А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!

- Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?

- Погодитеся, святий отче, - тихо, але впевнено зронив Сокира. - Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?

- Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!

- Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця - сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!

- Марта?! - стрепенувся Ян. - Що з нею?

- Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.

- Ти… - бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. - Ти і її сюди заманити вирішив?!

- Вирішив - не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?

Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.

- Тобі це дорого коштуватиме, старий, - вимовив він нарешті. - Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.

- Не жду, - кивнув мірошник. - І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…

Абат Ян не відповідав, понурившись.

- Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром - їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте - чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, - додав мірошник зовсім тихо.

Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, - тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.

Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.