Пасербки восьмої заповіді

— Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо — і читайте все, що належить, — старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом.

Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош.

Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив — і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?..

— Дивно все це, Марто, — помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру.

— Дивно, — погодилася Марта. — Але що саме? Що тобі дивно, Яне?

— Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік — якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним.

Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так — ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!

- І про що ж ти хотів з ним поговорити? — вичавила вона з себе нарешті.

— БАГАТО про що, — бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. — ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, — а, за великим рахунком, і мене з Михалом — бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти — та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати — і все-таки…

Абат замовк і понурився.

— Він сам нещасливий. І страждає, - проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд. — Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти — у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?!

— Відкіля?! — Янові перехопило подих. — Відкіля… Як ти посміла?!.

— Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда?

— Правда, — сухо сказав абат і відвернувся.

— Тоді, можливо, правда й інше…

— Що — інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?! — зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення.

- Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл — і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?!

— Правда, — почувся позаду хрипкий голос.

Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові…

— Правда, — кивнув він, коли Марта і Ян ураз повернулися до нього. — Але не вся. Що ж, доведеться розповісти. Відчував я, що так чи інакше не минути мені цієї сповіді, - от бачите, годинонька й настала…

4

Змалку мурзатий шалапут і задираха Михалек Івонич нечасто обтяжував себе роздумами про власну чи чужу долю, а також про свій злодійський хист. Цим хистом, який старанно викохав старий Самуїл, Михалек користувався там і тут без усякого сорому — за що не раз був битий батьковим батогом. І правильно: щоб на пустиці дар свій не розтринькував, не тягав без потреби все підряд та не викликав у людей підозри щодо стосунків із нечистою силою.

Наука батька Самуїла, з усього видно, була не марною, бо коли Михал Івонич, незабаром провінційний шляхтич Михал Райцеж залишав Шафляри, які стали йому рідними, він уже твердо знав, чого хоче і як зможе цього домогтися.

Він домігся.

Одначе від певного часу в голову Михала Райцежа, майстра клинка та відомого в Європі дуелянта, почали наполегливо навідуватися всілякі думки, які в тій голові раніше не водилися.

Пан Михал зненацька відчув себе неповноцінним. Так, він став шляхтичем, учнем видатних фехтувальників, знавцем ратної справи, але для Михалека його майстерність була такою ж краденою, як і титул, такою ж фальшивою, як і його королівські грамоти, добутою таким же обманом, як і родове ім’я!

А Михал хотів справжнього.

Свого!