Пасербки восьмої заповіді

Ні, Михал не затіяв негайної сварки, не викликав молодика на двобій через дріб’язковий привід, як зробив би ще роки три тому. Убити суперника ніколи не пізно; так воно, швидше за все, і станеться рано чи пізно, але не у Вавелів та не при Беаті. Він має вичавити з її душі нахабного Яноша, посісти його місце — адже Михал кохає свою дружину, як вона цього не бачить! А молодий жевжик прагне зовсім іншого — спокусити, затягти у своє ліжко заради миттєвої хтивості, а потім похвалятися перед приятелями ще однією перемогою та ганьбою рогатого Райцежа…

І тоді Михалек Івонич згадав, хто він такий.

Він — ЗЛОДІЙ!

Украсти, вирвати з корінням любов до суперника — і тоді в нього з’явиться надія посісти вивільнене місце.

Тільки надія.

Але навіть заради неї варто було ризикнути.

Ризик був великий, і Райцеж знав це. Якщо Беата по-справжньому закохана в князенка Яноша, то викрасти в неї це почуття все до останку буде практично непосильно. Михал добре пам’ятав лабіринти душі Жан-П’єра Шаранта й моторошних Стражів із вогненними мечами. Та й настанови Самуїла-баци аж ніяк не забулися.

І Михал Івонич, злодій-воєвода, замислив нечуване. Не крадіжка — ГРАБІЖ! Увірватися, розкидати Стражів, вихопити силоміць — і піти. Це було небезпечно, тим більше по відношенню до коханої жінки, але Михал уже не міг зупинитися.

На грабіж не ходять поодинці. Йому знадобляться помічники. Ні Ян, ні Марта, ні Тереза йому не допомагатимуть — цього Михал був певен, бо занадто добре знав своїх брата й сестер.

Отже, треба ВИХОВАТИ, ВИРОСТИТИ таких помічників!

Колись подібні думки нізащо не спали б Михалекові, але тепер, страждаючи через любов і ревнощі, він був здатний на все.

Самуїл-баца не раз оповідав, що з переломного моменту свого життя — років десь із сорока-сорока п’яти, — будь-який злодій набуває здатності віднаходити подібних до себе, бачити чужий, навіть невиявлений дар, схожий із власним, і тоді він зуміє розвинути його, витягти на поверхню, навчити того, що вміє сам.

Але чекати Михал не міг і не хотів. Він мусив навчитися робити це ЗАРАЗ!

А від цієї думки залишався лише крок до наступної: Михал знав лише одну людину, яка володіла цим даром.

Їхнього названого батька — старого Самуїла.

Приїхати у Шафляри, умовити, вблагати, уламати старого передати йому це вміння — і за рік знайти й натренувати двох-трьох помічників.

Байдуже, що це будуть недоуки, які вміють лише дещицю й не осягли всіх тонкощів злодійства часток чужих душ.

Байдуже, що навчати доведеться дорослих, а в них потрібна здатність задавлена тягарем мотлоху, що нагромадився за роки життя, і вона ніколи не розів’ється так, як у дитини, котру дбайливо навчають змалку.

Байдуже!

Байдуже, що з його помічників ніколи не вийде справжніх Злодіїв, таких, як він сам, як Марта, Ян, Тереза…

Байдуже!

Бо справжні Злодії йому ні до чого. Йому знадобиться лише груба сила підручних, котрі зможуть стримувати Стражів, поки він, Михал, буде, плачучи та ненавидячи себе самого, порпатися в душі коханої, щоб із коренем видерти любов до проклятого князенка!

Щоб утримати жертву та відбитися від Стражів, доволі й недоуків.

…Похмурий світанок застав Михала на околиці Шафляр, у присадкуватій від часу, але все ще міцній хаті Самуїла-баци. Добре вмів будувати старий Кшись, колишній хазяїн хати; добре вмів будувати та прибудовувати батько Самуїл. І не тільки будувати…

Батько був удома. За минулі роки він помітно постарів, колись чорна з сивиною борода остаточно вкрилася інеєм, узялися памороззю й кущуваті брови, але назвати його старезним ніяк не можна. Усе ще гостро й проникливо світяться під кошлатими хмарами брів змалку знайомі пронизливі Самуїлові очі з лукавим прискалом.

— Не тут, — коротко мовив батько, коли вони привіталися й коли Михал ледь устиг відкрити рота, аби почати розмову.

На завішеній рядном печі хтось засовався, надсадно закашлявся, потім стиха лайнувся, і Михал зрозумів — це хто завгодно, тільки не німа Баганта. Отже, майбутня розмова була аж ніяк не для стороннього вуха, авжеж батько Самуїл мав рацію.

Вони вибралися на пагорок за околицею, Михал хотів був підстелити батькові свою накидку, бо той зібрався сісти прямо на мокру від роси колоду, але Самуїл тільки з прикрістю скосив око на сина, настовбурчив бороду — і Михалові довелося вмощуватися на свою накидку самому.

Якийсь час обоє мовчки дивились, як рожевіє, наливається ранковим пурпуром небокрай над далеким лісом.

— Ну? — хмуро кинув нарешті Самуїл.

— Діло маю до тебе, батьку, — зібрався з духом Михал. — І непросте. Із таким до тебе ніхто, мабуть, не звертався, і навряд чи звернеться.

— Так уже й навряд, — усе ще непривітно буркнув Самуїл-баца, неначе знав, навіщо приїхав син. — Розповідай.

І тут Михала прорвало. Збиваючись, кваплячись, бризкаючи слиною, він розповів батькові все: і про життя своє, і про муки свої, і про Беату, і про молодого князенка, і про те, як замислив Беатину любов повернути на себе.