Пасербки восьмої заповіді

Він уже давно замовк, а старий Самуїл-баца усе ще сидів незворушно, розпрямивши широкі плечі, на яких обважнілою буркою лежав його чималий вік, і тільки обличчя батькове було чорніше від хмари й чимраз дужче хмурнішало, хоча й здавалося, що далі вже неможливо.

— Недобре намислив, — промовив нарешті Самуїл, не дивлячись на сина. — Князенка-пустобреха на двобої зарубати — то ще байдуже, хоч і не вартий він того. А от до дружини в душу вдиратися, любов із корінням виривати — то вже геть кепсько. Це тобі не бур’ян із грядки виполоти. Тут усе життя людини скалічити можна. А тому ось тобі моя відповідь: не дам я тобі чого просиш. І гадки про це не май. А дружина… дружина тебе й так покохає, тільки зачекай. Дім, господарство, діти — усе буде…

— Та не можу я чекати, батьку! — рвонув Михал комір камзола, немов той душив його. — Над силу мені це терпіти й вдавати, ніби нічого не помічаю! Дай мені нюху, щоб Злодіїв відшукувати — я всіх сам підготую! Хіба ж я не розумію, що задумав?! У самого душа не на місці, а по-іншому все одно не зможу! Нічого в Беатиних засіках не чіпатиму, тільки пирій цей проклятий вирву! І помічникам суворо накажу, щоб навіть Стражів не калічили, тільки притримали! Хіба ж я не розумію… Люблю я її, люблю смертно! Допоможи, батьку!..

— Замовкни! — жаб’ячі Самуїлові очі спалахнули гнівом. — Воєводою став, а тями ні на гріш не додалося! Порозумнішаєш — збагнеш сам; а мене на гріх не підбивай! Мабуть, не дуже жінку свою любиш, якщо на капость таку зважився!

Уже не тямлячи, що робить, захлинувшись від обурення, Михал схопив батька за барки, ривком підняв, шалено блисув очима — і, немов на шпагу, наразився на такий же скажений, лютий погляд батькових очей; дві не менш міцні руки вчепилися в нього, і в цю мить ніхто не зміг би назвати Михала ПРИЙОМНИМ сином Самуїла-баци — такі схожі були їхні спотворені гнівом обличчя, старе й молоде…

А потім страшно захрипів старий Самуїл, ще міцніше вчепилися у Михалів камзол зведені смертною судомою пальці — стислися, здригнулися, ослабли, і — осів на землю, безпомічно щось шукаючи на грудях, батько-Самуїл, смикнувся раз-другий і закляк, утупивши в небо зупинений погляд.

Ще не ймучи віри тому, що скоїлося, Михал присів над батьком і взяв у долоні холодне лице.

…Це було жахливо — те, що він зробив. Помираючому, вважай, уже мертвому Самуїлові несила було відгородитися, захиститися від Михала, котрий увірвався в його остигаючу душу. Син відштовхнув безпорадних у смертну годину Стражів, удерся в схованки батькової душі, безпомилково знайшов те, що шукав, і втік назовні — у себе, як тікають геть із палаючого будинку, обпаленими невидимими руками притискаючи до себе здобич — ні до чого той дар мертвому, а от йому, воєводі…

Далі все відбувалося, як у тумані: крики «Убивця! Батька вбив!», і люди, які намагаються заспокоїти несамовитого хлопчину перед Михалом — люди встигли відібрати в нього і ніж, і кремінну рушницю — подалі від гріха; видно, затьмарення найшло на молодого Мардулу — хто ж не знає Михала, Самуїлового сина; ось несе ж на руках батька — помер старий, шкода, та тільки років йому вже під вісімдесят було, от і помер, ніхто його не вбивав, ти охолонь, хлопче… І обпікав спину воєводі ненависний, чіпкий, пам’яткий погляд молодого Мардули.

* * *

— Он воно як, — спроквола мовив абат Ян, намагаючись отямитися від почутого. — Бог тобі суддя, Михалеку, а я не візьмуся вирок виголошувати. Шкода, що відразу не сказав… Тільки відчуваю: так, як ти сам себе краєш, жоден кат тебе покарати вже не зможе.

Михал мовчки відвернувся.

— Ти їдеш із нами? — Марта ледь доторкнулася до братового плеча — здригалося.

- Їду. Сама знаєш — до сороковин часу майже не залишилося, та й Мардула на мене там чекає. А в нього — моя дружина.

— Отже, що має бути, того не минути, — кивнув Ян.

Через дві години, коли сонце вже позолотило верхівки столітніх дубів Гарклівського лісу, абатський візок, двоє верхівців і собака покинули млин.

Вони поспішали до Шафляр, і похмурими були думки кожного з них.

Можливо, це називається передчуттям?

5

…За два з половиною тижні страшна звістка пролетіла над Опіллям, і довго по тому плескали язиком холопи в панських маєтках та чорштинські бровари [17], перемовлялися між собою працівники Хохоловської гути [18] й купці з Тиньця, а в корчмі Рудого Базлая вже відверто патякали про те без угаву — із ранку і до вечора.

Гайдуки Лентовського дощенту спалили Сокириного млина!

Сам старий князь прибув на чолі трьох дюжин своїх людей і дивився єдиним оком, налитим дурною кров’ю, на бурхливе полум’я, у якому сипав прокльони помираючий мірошник Стах та мовчки гинула безрука мірошничиха, яка навіть не спробувала вибігти надвір; та що там князь — провінціал [19] Гембицький у фіолетовій мантії особисто супроводжував розлюченого Лентовського, і нещадна слава борця з єрессю бігла попереду суворого домініканця, змушуючи здригатися уві сні навіть тих бабусь, кого сусідка з дурного розуму при свідках обізвала відьмою!