Патерн

Міла зникла за щитами.

— До роботи. — Антон зайшов до павільйону, Haзар із ведучою рушили за режисером.

Бони проминули декорований під простору вітальню майданчик, тоді режисерську платформу і металевою рампою пройшли до монтажної. У великій, заставленій моніторами та системними блоками кімнаті зазвичай працювали режисери монтажу та проводилися оперативні наради.

Міла була там. Чаклувала над смартфоном.

— Бавловський нас чує? — поцікавився Антон.

— Смартик висне...

— Мені потрібний зв’язок. — Режисер сів у крісло на чолі стола, поклав перед собою папірець.

Дочекався, аж поки Назар із ведучою зайняли свої місця, і повідомив:

— Є нова концепція.

— Концепція... — гмикнув Назар.

Однак повеселішав.

— Нехай буде «бріф». — Антон і собі всміхнувся.

— Краще вже «концепція».

— Тобі не вгодиш, ти в нас балуваний... — Антон напружив обличчя. — Отже, брати і сестри, спочатку про справи скорботні. Наше шоу «Я ревную!», як вам відомо, двічі клоноване поганими хлопцями...

— Дуже поганими, — буркнув адмін.

— ...До того ж «Любовний трикутник», що виходить на «Доброму каналі», має втричі більше фінансування, зірковий склад ведучих і тому подібне. Наш рейтинг падає... — Антон зробив паузу, краєм ока помітив себе в настінному дзеркалі, відчув задоволення від того, що побачив, і додав голосового металу: — Чуєте мене? Третій тиждень падає. Ще трохи, і рекламодавці почнуть смикатися. Узагалі-то, вони вже смикаються.

— Не новина.

— Буде нам новина, якщо заберуть рекламу.

Ведуча хотіла щось сказати, але наштовхнулася очима на погляд Антона й лише гмикнула.

— Бавловський чує? — глянув Антон на Мілу, пальці якої бігали екраном смартфона.

— Ще ні.

— Машинка висне?

— Висне.

— Крокодил не ловиться, не росте кокос, — проспівав Назар, незважаючи на ведучу, яка семафорила йому очима, губами та рештою лицевих агрегатів: «Заткнися!»

Я хочу, щоби Бавловський нас чув.

Уже. — Міла поставила смартфон на стіл. — Бавловський нас і чує, і бачить.

— Ок. — Антон підвищив голос. — Повторюю, ми глибоко в дупі. І ось: нас змушують збільшити градус провокативності.

— Канал? — поцікавилася ведуча.

— Таню, я зараз усе скажу. — Цієї миті «занудна рішучість» накреслилася на режисерському обличчі з графічною чіткістю. — Провокативності вимагають навіть не верхи каналу, а, скажімо так, кінцевий бенефіціар проєкту. Треба розжовувати?

Bay! — мовив Назар, залишив крісло й рушив до дальнього кінця кімнати, де стояла кавоварка.

Ця провокативність, — вів далі Антон, заглянувши до папірця, — повинна існувати не на рівні реплік учасників. Вона має бути на глибинному рівні. На найглибшому. На рівні базової концепції. Тому відкидаємо мотивації ревності. Відсуваємо їх на другий план. Навіть на третій. Тепер двигуном стрижневого конфлікту стає не просто ревність. Є думка, що ревності недостатньо. Що ревність надто банальна. І це зрозуміло. У конкурентів тієї ревності три вагони з причепом. Так от, двигуном конфлікту віднині має бути відверта, нав’язлива, майже психопатична заздрість учасників-лузерів до успішного коханця...

— І що тут нового? — Назар увімкнув кавоварку, підставив паперовий стакан під її хоботок.

— Пропонується не абстрактна заздрість, а предметна. Невдахи заздрять, кажучи коректно, розмірові нашого героя-любовника. Дівчата їх кидають, натомість обирають тих, хто має видатний розмір. Глузують із невдах, знущаються над їхнім... мінімалізмом. Лузери втрачають розум. Вони стурбовані лише тим, як збільшити свої банани. Вони тільки це й обговорюють, згадують свої інтимні поразки, розповідають, яких красунь затягнули би до ліжка, якби мали чотири-п’ять додаткових сантиметрів. Із тих трагічних історій робимо флешбеки на виїздах. Відповідно, експерти в студії розділяються на дві фракції — моралістів і циніків. Хейтять одне одного немилосердно, наводять історичні приклади про сексуальні подвиги Казанови, Калігули й тому подібне. У коментах також мегасрач. Отже, у проєкті з’являється конкретний мейнстрім і новий слоган — «Розмір має значення!». Аналітики прогнозують миттєвий стрибок рейтингу.

— Калігули? — поцікавився Назар, але через шум кавоварки його ніхто не почув.

— Тут Бавловський каже... — Міла приклала вухо до смартфона.

— Що каже? — напружився Антон.

— Що оте «Розмір має значення!» було у фільмі про Ґодзіллу.

— Було. Так. І нехай. У Ґодзіллу, як на мене, не впирається. У нас своє, оригінальне наповнення... — На вилицях Антона з’явилися плями лососевого кольору. — Але, вашу дивізію, чому я не чую, що каже Августин Лаврович? Міло, де звук?

— Зараз...

— Назарчику, залиш уже ту кавоварку в спокої, — заблагала ведуча. — Тріщить. Нічого не чути.

— Я ніхєра не чую, — підтвердив Антон.

— Але ж, Антоне Вікторовичу... — Ведуча перевела на себе погляд шефа, зробила хитру гримаску. — Якщо принциповим стає розмір, то наш головний герой, м’яко кажучи...

— Що?

— Не тягне.

— І звідки ти знаєш? — Назар вимкнув кавоварку, обережно витягнув стакан із-під хоботка.

— Знаю, і все.

— Я сподіваюся...

— Сподівайся далі, — обрізала ведуча. — Не тягне, Антоне Вікторовичу, зовсім-зовсім не тягне.