Патерн

Це питання вже вирішується, — кивнув шеф. — Я домовився. Сьогодні на каналі проведуть бліц-кастинг на вводного персонажа, а завтра до вечора пришлють сценарій на знімальний тиждень... І ще одне. Із зрозумілих усім присутнім причин назва проєкту залишається «Я ревную!». — Він обернувся до Назара: — Зараз ти, звісно, скажеш, що все це тупо.

Тупість має свої переваги. Але в мене є питання: той сценарій, що надішлють завтра, — це буде сценарій уже під вводного?

— Так.

— І на цілий тиждень?

— До кінця тижня, — уточнив Антон. — На повні дна випуски, включно із суботнім. Плюс флешбеки. Арки¹ вже розписані.

— Оперативно.

— А ти думав.

— А дівчата? — запитала ведуча.

— Що «дівчата»?

— Наші учасниці. Вони в курсі?

— Контрактом передбачена можливість зміни формату.

— Це точно? — Назар повернувся за стіл, відсьорбнув кави.

— Я говорив з юристами, — запевнив Антон. — Усе прикрито, усе в межах контракту. Ми йдемо вперед, ми не оглядаємося. По фінансам відкривається жирна перспектива. Три пластичні клініки готові платити за участь у проєкті. І це, між іншим, лише після першого обдзвону. Це навіть не шорт-лист. А ще... Але це лише між нами. У верхів є конкретні види на одного відомого політика, у якого... Скажімо так: усе добре з розміром та бадьорі інвестиційні плани.

— Тут Августин Лаврович хоче сказати.

Міла показала Антону екран смартфона.

У монтажну затік голос Бавловського:

— Підтверджую, прогнози позитивні. Як бачимо, рамкова ситуація в нас така: падіння довіри до ліберальних політиків породжує запит на зриму чоловічу силу. На те, що не можна поставити під сумнів. Суспільство прагне героїв, у яких є тверді аргументи. Можливі кавер-слогани типу «Не кажи, а покажи!» або «Перемагає великий калібр». Великі розміри будуть у тренді. Зараз ми дали соціологам дві анкети, їх розкидають у фокус-групах. До суботи будуть прогнози по аудиторії.

— А нас не звинуватять у неполіткоректності?

Зі смартфона вистрибнув короткий смішок:

— Звісно, що звинуватять. На це й розраховуємо.

Назар підняв угору великий палець.

— Феміністки? — Антон повторив жест Назара, але обома руками. — Церква? Радикали?

— Брутальність проти брутальності, — озвався Бавловський, — У суспільстві переважають праві тенденції. Ми сідлаємо хвилю.

І після паузи:

— Я буду за півгодини. Проговоримо пропозиції по хештеґам.

2

Це лише сон, каже собі Міла, лише дурний сон.

Вона піднімається до пілона. Лайка тисне груди, під ремінцями свербить. І наче хтось крадеться за нею. Хоча вона знає, що ніхто не крадеться. Що це відчуття виникає кожного разу, коли вона не вдягає білизну. Білі сліпучі морди прожекторів.

Світло таке, що шкіра відчуває його як силу. Світло, що вміє заглядати під спідницю. Ідіотська назва: «мініспідниця-дзвіночок». Усе тут ідіотське. Тому що перетворює тебе на ідіотку. На мішень. На їжу.

А вітчим сказав би: на місце заповнення.

Він десь там, у залі. Вона знає: вітчим навмисно не дивиться на неї. Щоби вона не загордилася від його погляду. Не зарозумілася. Щоби його Мілі й на мить не спало на думку, що вона здатна ним керувати. Що це вона диригує його членом. Що місце заповнення змушує наповнювача ворушитися в мокрій тканині, тицятися гарячим рильцем у защеплений гульфік. Вітчим каже: клапан. Іноді — шлюз.

Відкрити шлюз. Стати зустрічним задоволенням. Вона вже біля пілона. І вже не відчуває того, хто підкрадається ззаду. Тому що він тепер у залі. Нижче за майданчик із пілоном. Нижче за неї. І все бачить. Тому що дзвіночок — міні. Тому що крізь отвори в підлозі віє тепле повітря, що перетворює мінідзвіночок па шкіряну парасольку. Так задумано. Так у сценарії.

І світло являє свою силу.

Вона кладе руку на поверхню пілону. Проводить нею — ізнизу вгору, потім зверху до низу. Mighty grip² для того, щоби полірований метал не був надто ковзким.

Цієї миті вона відчуває доторк. Наче гаряче щупальце повзе її ногою, відтак стегном. І лише тепер розуміє, наскільки холодна в неї шкіра.

Суха крижана поверхня. Як у рептилії.

Це лише сон, каже собі Міла, лише дурний сон.

А потім кричить. І не тому, що щупальце нахабніє, а від того, що світло більше не заважає їй бачити залу. Зовсім порожню залу, де за столиками нема ані її вітчима, ані жодного іншого глядача. Охоронців й офіціанток там також немає.

Крик витягає з її гортані липку вологу, забиває шляхи повітрю. Вона викашлює сон разом зі слизом.

— Що з тобою?

Тут світло не сліпило. Його джерелом був масивний торшер з матер’яним абажуром, що взагалі не вписувався в скандинавський стиль Антонової квартири.

— Міла, що сталося?

Антонове обличчя темною плямою плавало у невеликому шматку присутності, створеному світлом торшеру.

— Кошмар... — Міла дотягнулася до тумбочки, намацала упаковку серветок. — Я кричала?

— Ще й як. — Антон спробував її поцілувати.

— Чекай, я вся зашмаркана.

— Шоу наснилося?

— Гірше. — Використана серветка відправилася на підлогу.

— І часто в тебе таке?

— Злякався? — Міла пригорнулася до Антона, відчула вже не пробудження, а бадьоре й нестримне розгорнення чоловічої сили. — А тобі дівчата снилися?