Пацики

Ідемо по Енергетичній, проходимо вулицю Чалдаєва, спускаємося до універсаму, а там переходимо дорогу і заглиблюємося в одну з вуличок Старого парку(Старий район у Тернополі), далі — через навісний міст Залізничного вокзалу — можна вийти навпростець до центру. У Старому парку, з яким на ножах, ловимо кількох аборигенів, вибиваємо всіляку дрібноту (нічого серйозного з бабок) і пиздимо, один, худющий і кучерявий, з криками, що нас за це всіх поріжуть, виривається й тікає. Звертаємо на тихі вулички приватного сектора, аби нас не помітили, бо той придурок може зібрати своїх, пробираємося городами й виходимо на вулицю Залізничну аж біля 6–го магазину. Дефіцит там зустрічає двох знайомих із Нового світу(Старий район (приватний сектор) у Тернополі), вони прилучаються до нас, і ми входимо в центр біля фабрики ремонту взуття. Кс–кс, звертається Петро Григорович до незнайомої тьолки. Які буфера, йо, дивиться Риня на її тугенькі груди, що випирають, як фари, з–під футболки. Кроха, може папатєєм? — намагається її обійняти Юра Пиж, але дівчина при виді десятка пациків, які її обступають, виривається і стрімголов біжить вулицею геть. Через хвилин десять, розтягнувшись по двоє–троє на метрів тридцять, виходимо на Театральну площу, де біля великого жовто–блакитного прапора люблять збиратися придурки рухівці, проходимо повз них, і раптом я помічаю Борю Гебельса: пацани, дивіться — Гебельс.

— Де? — пожвавлюється Риня. — В натурі, Гебельс, ей, Гебельс, він шо, не чує, от підар, він навіть на нас не дивиться, пацани, ви бачите, цей лось пиздить із якимсь конюхом, а на нас навіть не дивиться…

Гебельс стоїть серед сорока–і п'ятдесятилітніх вусатих дядьків у мазепинках з металевими блискучими тризубами, на декому з них вишиті сорочки. Підходжу до нього першим, вітаюся. Боря нашою присутністю збентежений, невпевненим голосом каже: здоров, пацани.

— Хулі ти тут робиш? — запитує Риня.

— У мене діла.

— Які в пизді діла? Пішли з нами. Ми в гадючник над озером валимо. Може, дєвок цепанем. Пішли!

— Нє, нє. Я маю серйозну розмову, — морщиться Боря.

— Боря, — дивлюся на нього, — в тебе й далі дашок їде? Партія, ненька і всі ці понти?

— Ти цього не розумієш, — каже він. Може, не заперечую. Дивлюся на Гебельса і його не впізнаю: погляд задуманий, обличчя стурбоване, а раніше він був найпідірванішим серед нас, поки не почав читати всі оті брошурки про козаків, Петлюру й Коновальця. Гебельс, радісно вішається на нього Петро Григорович, ти ж нормальний пацан, пішли з нами, побухаємо, а? пішли, хлопнем по сто, дивись, показує рукою на всіх нас, ми давно так не збиралися. Гебельс знічується, переминається з ноги на ногу, очі хаотично бігають, видно, що він почувається невпевнено, наче це його харить, нє, нє, пацани, іншим разом. Ми мовчки переглядаємося, за моєю спиною Машталір шепоче, що Боря змінився.

— Здоров, козаки, — підходить до нас вусатий рухівець із сивим волоссям. — Борисе, це твої друзі? Славні хлопці, нам такі треба! Файних маєш друзів.

— Так.

— То як, буде Україна вільна? — запитує й плескає Петра Григоровича по плечу, той обережно скидає з себе його руку й перепитує: Україна? Не Ефіопія ж… сміється рухівець.

— Україна, о, я, я натюрліх, — відповідає, потім розвертається до Борі й кричить: Гебельс, хайль Гітлер! По–нацистськи відкаблучує і викидає вгору правицю. Рухівець втухає (певно, охуїв на місці), його морда відразу стає понурою й розгубленою, він швидко зирить по сторонах і запитує в Гебельса, що це за йолоп, звідки він узявся, тут же купа кагебістів, він що, не розуміє, що це таке, Борисе, га? Той нічого не відповідає й опускає очі. Я відводжу Гебельса вбік, Боря, ти з нами? — запитую, він довго на мене дивиться з незрозумілим виразом обличчя й заперечливо киває головою; ну, тоді бувай, ко–за–че, перекривлюю рухівця, відходжу до своїх. Він тепер не Гебельс, пацани, він тепер Козак. Ха, ха, як низько пал сікам.

5