Пацики

З нагоди першого вересня нас виводять на пе–теушний пляц за адміністративним корпусом, ми шикуємося групами й слухаємо нудну промову директора. Потім говорить наш викладач історії, поважний в Тернополі старий рухівець, який хвилин п'ятнадцять триндить нам, що ми є майбутнє свого народу, що ми повинні продовжувати відважні справи своїх батьків, як це робили Сагайдачний, Хмельницький, Сірко, Мазепа, Шевченко, Франко, говорить про складні часи, що випробують кожного з нас, про великі переміни. Біля мене стоїть Коновал і кривиться від нудьги, ранкове сонце б'є йому в обличчя, і він ніде не може від цього сховатися. Ну, то слава Україні, каже Коновал і позіхає, рядами котиться легкий сміх. Нарешті нас відпускають, і привітання з новим навчальним роком закінчуються.

— Яка перша пара, Сава? — звертаюся до нього, той порпається в дерматиновій папці, дістає папірця, дивиться в записи: допуски і технологія вимірювань.

— Шо за біда? — морщиться Риня і питає, чи піду я на цю пару.

Вирішуємо йти. Нам читає миршава курка російською мовою, з пожовклими дрібними зубами й маленькими, як шпарини, очима. У неї неприємний, тонкий і колючий голос, який нас смішить, і ми насилу себе стримуємо, аби не пирсну–ти. Ця маленька жіночка, голова якої крутиться, як пропелер, двічі робить нам зауваження через наші з Ринею перешіптування й урешті виходить із себе, вибухає, як ураган, і виливає на нас весь свій гнів, на який тільки здатна, каже, шо ми:

ПОКИДЬКИ СУСПІЛЬСТВА

ВСІХ ВАС (це вже до цілої групи) ПОВИГАНЯЛИ ЗІ ШКІЛ

ВИ НЕ ЗДАТНІ ВЧИТИСЯ З НОРМАЛЬНИМИ ЛЮДЬМИ

ВИ ВІДСТАЄТЕ ВІД РІВНЯ РОЗВИТКУ ВАШИХ РОВЕСНИКІВ

НА БАГАТЬОХ ІЗ ВАС ЧЕКАЄ ТЮРМА

ЄДИНИМ ВАШИМ ПОРЯТУНКОМ Є УЧИЛИЩЕ

ЦЕ ОСТАННІЙ ВАШ ШАНС І НЕ ТРЕБА ПОКАЗУВАТИ З СЕБЕ ГЕРОЇВ

ВИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ

ВИ — МАЛЕНЬКІ ЗЛОЧИНЦІ

ШПАНА

ВАМ У ЖИТТІ НІЧОГО НЕ СВІТИТЬ.

Вона просить запам'ятати її слова. Затичка тріперна! Одразу розумію, що з цією вівцею будуть серйозні проблеми, й невідомо, чи складу її сраний залік у кінці навчального року. С–сука, каже з притиском Риня. На перекурі підхожу до Лободи й наказую, щоб змотався в магазин за кефіром, бо я себе погано почуваю, шлунок барахлить. Цей лох ламається, як дєвочка. Не встигаю сказати й слова, як до Лободи підвалює Риня й дає йому по балді; підар, вали в гастроном. Ображений Лобода йде. Риня довго на мене дивиться й каже, шо все це, Толян, твоя доброта, вони тебе вже слухати не хочуть. Твоя правда, відповідаю йому, треба частіше давати їм по кардану. На другу пару — етнографію та фольклор рідного краю — йти ломи. Лобода приносить мені кефір і хоче здиміти. Риня зупиняє його й каже, тебе ще не відпускали.

Розгублений Лобода не знає, що робити. Лобода, звертаюся до нього, попроси дозволу піти. Лобода мнеться, віднікується, Риня хапає його морду пальцями, стискає, як гумову грушу, я тобі табло порву, ублюдок. Лиши його, кажу Рині. Лобода проситься піти, і ми його відпускаємо. Пауза. Минає півпари, нас ще більше підхарює нудьга.